Дослідження мови повісті «Слово о смерти и рыцаре добром и славном» у науковому доробку Василя Зборовця

 

Біличенко О. Л.

 

Анотація. У статті зроблено спробу висвітлити деякі аспекти мови пам’ятки давньоукраїнської літератури та привернути увагу до наукового доробку відомого мовознавця. На думку авторки статті, мова повісті «Слова» надзвичайно цікава, її дослідження, започатковане В. Зборовцем, мало б продовжитися в ширшому обсягові не лише самої цієї повісті, а й усього збірника як української пам’ятки певного часу й місця.

Ключові слова: мова літературного твору, давня література.

Постановка проблеми. Відродження української культури на початку ХХ ст. збудило національну самосвідомість народу. Не із русифікованих міст, а переважно з українських сіл прийшла нова генерація талантів, яка зі скарбниці рідної мови здобувала культурні цінності світового значення.

Внесок філологів у вітчизняну науку є загальновизнаним. Уже на початку Відродження виходять друком праці з історії української мови. Свій внесок у вивчення української літературної мови зробив і В. Зборовець. На межі 20-30-х рр. ХХ ст. він розпочав фундаментальне наукове дослідження сучасної лексики, виступив як мисливець за новоутвореннями радянської доби.

Селянство кінця XIX – початку XX ст. дало нам О. Вишню, В. Винниченка, П. Тичину, Г Косинку, О. Олеся, В. Підмогиль- ного, Ю. Яновського та багатьох інших. До селянської генерації належав і Василь Степанович Зборовець (1889-1944) – відомий свого часу мовознавець, фахівець з історії мови західних і південних слов’ян.

В. Зборовець жив і працював у надзвичайно складну добу, коли тенденції відродження української культури, героїчна діяльність «Просвіти» вступили в суперечність із політикою інтернаціоналізації з боку тоталітарної системи. У цих умовах саме мовознавці, збирачі й дослідники рідного слова, просвітяни відразу підлягали обвинуваченню в націоналізмі. Шкільні вчителі, вузівські викладачі української мови й літератури стали жертвами політичних репресій.

Трагічно склалася й доля тих українських інтелігентів, які вижили, але не мали можливості реалізувати свій науковий потенціал. В. Зборовець не був потрібний сталінській системі, не мав запиту за життя, а його фахові знання та розум ученого не знайшли повноцінного використання надалі.

У 1933 р. він пережив арешт, допити, ув’язнення в умовах суворої ізоляції, виправно-трудовий табір НКВС. Науковця обвинуватили в тому, що він як офіцер служив у військах П. Скоропадського і С. Петлюри, а потім вступив до УВО (кон- треволюційну Українську військову організацію), спрямовану на збройну боротьбу за відокремлення України від Росії. Йому приписали також намір завдати шкоди в галузі науки. Це були ст. ст. 54-11 і 54-13 Карного кодексу УРСР

Його ім’я викреслили з історії, забули. В. Зборовець, як педагог і просвітянин, разом із колегами боровся за те, щоб надати українській мові статус державної, приєднався до руху народного учительства під гаслом «Рідна мова в рідній школі». На життя й наукову діяльність В. Зборовця лягло тавро українського націоналіста. Наукові розвідки вченого й досі не зібрані та не вивчені. Його доля, педагогічна праця й дослідження в галузі української літературної мови заслуговують на увагу сучасних фахівців.

Досі ім’я українського філолога та його наукова спадщина перебувають поза увагою дослідників, що й визначає актуальність дослідження.

Оприлюднено лише кілька статей про творчість В. Зборовця і дві роботи про «Слово о Смерти и Рыцаре добром и славном». Перша робота – це «Къ литературной истории русской былевой поэзии» І. Жданова [2]; друга – «Преніє живота и смерти» и новый украинский его список» Н. Гудзія [1]. Мова повісті «Слова» надзвичайно цікава, а її дослідження, започатковане В. Зборовцем, мало б продовжитися в ширшому її обсягові не лише самої цієї повісті, а й збірника як української пам’ятки певного часу й місця.

Метою статті є спроба визначити місце твору в науковому доробку мовознавця.

Виклад основного матеріалу дослідження. В історію української культури ХХ ст. увійшло як доба мовознавців. Внесок філологів у вітчизняну науку є загальновизнаним. Уже на початку Відродження виходять друком праці «Курс українського язика» (Київ, 1918), «Чистота і правильність української мови» (Львів, 1925) І. Огієнка, «Нарис історії української мови» (Київ, 1925) професора П. Бузука, «Нарис історії українського язика» (Київ, 1927) професора Є. Тимченка. Свій внесок у вивчення української літературної мови зробив і В. Зборовець. На межі 20-30-х рр. минулого століття він розпочав фундаментальне наукове дослідження сучасної лексики.

Час життя Василя Зборовця припав на добу «Просвіти», культурного Відродження й українізації. Саме тоді його ім’я як співавтора підручника «Загальний курс української мови» з’явилося на небосхилі національної освіти.

Уся боротьба зосередилася навколо мовного питання. Рідна мова впливала на формування національної свідомості українців і стала визначальним фактором ідентичності українського народу. Українська мова зусиллями класиків (Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький) і письменників ХХ ст. (П. Тичина, М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Панч, Ю. Яновський, А. Головко, В. Підмо- гильний, Г Косинка, В. Свідзинський, Є. Плужник, Д. Фаль- ківський, М. Куліш та багато інших) виконувала націєтворчу місію. Радянська влада вбачала в цьому загрозу можливого відокремлення українського народу, який обрав самостійний шлях розвитку.

Тенденції відродження української культури, героїчна діяльність «Просвіти» вступили в суперечність із політикою інтернаціоналізації з боку тоталітарної системи. У