Філософія

Питання: «Що таке людина?» — одне з найдавніших питань, які ставило людство. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати родовидове визначення, як наприклад: людина — це політична тварина, людина — це розумна тварина, людина — це тварина, яка виробляє знаряддя праці. Наукові теорії, які таким чином намагались розв'язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на два напрями: перший — це біологічні теорії, другий — теорії соціологічні. Перші теорії виходять з розуміння людини як частини природи І намагаються дати визначення людині як біологічному виду. Теоретична неспроможність таких теорій виявляється в тому, що практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко відділяла людину від інших живих Істот, оскільки й у багатьох тварин існують елементи розумної поведінки, елементи соціальної організації і навіть виробництво знарядь праці. Подібні теорії в кінцевому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони так чи інакше намагаються підмінити моральні принципи біологічними — природного добору, розвитку популяції і т. ін. Другий вид теорій — теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства, тобто частиною певної виробничо-цивілізаційної структури. Яскравим прикладом такої теорії є теорія Маркса, який писав, що сутність людини — це сукупність усіх суспільних відносин. Теоретична недостатність подібних теорій полягає в тому, що людина тут зводиться тільки до якихось соціальних, виробничих функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявів людського життя. Моральні принципи в таких теоріях підміняються принципом соціальної доцільності, що принижує цінність окремої людської особистості.

Обидва види теорій мають спільну рису — вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось — природи чи суспільства, тим самим позбавляючи людину не тільки якихось окремих параметрів, а й випускаючи з поля зору фундаментальну властивість людини — бути цілісною єдністю всіх своїх проявів. Людина не є частиною чогось, вона завжди є цілим. Уперше такий підхід до людини був сформований ще в античності. Він виявляється вже у відомій тезі Протагора про те, що людина є мірою всіх речей. Філософи античності вперше назвали людину мікрокосмом, тобто малим світом, протиставивши її та прирівнявши до макрокосму — великого світу. Між мікрокосмом і макрокосмом існує аналогія — все, що є в світі великому, є і у світі малому, тобто людина є рівновеликою всьому світові за багатством своїх проявів. Підходячи до людини як до цілісності, ми повинні визнати, що вона є цілісністю гетерогенних суперечливих начал, що не можуть бути зведені одне до одного. В історії філософії виділяли різні людські начала. Найзагальнішими із них є: тіло та душа, матеріальне та духовне, розум і воля. Найочевиднішими началами людини є тіло та душа. Тіло — це чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа — це те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення та страждати. Душа — це життя; бездушними в прямому розумінні цього слова ми називаємо мертве тіло, в переносному — людину, яка не може або не хоче відчувати біль та радість. Життя людини відбувається в двох площинах — матеріальній та духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно із законами матеріального світу, але, будучи істотою духовною, не може бути зведеною тільки до цих законів. Людина живе в єдності своїх матеріальних та духовних проявів: її дух обтяжений тілом, а тіло — одухотворене. Саме до такої єдності матеріального та духовного в людині звертаються нетрадиційна медицина та східні філософські традиції. Поєднуючи матеріальне та духовне, людина, проте, є єдиною. Коли ми говоримо, що людина живе, дихає, мислить, діє, то ми маємо на увазі, що існує єдиний діяльний центр людини, єдине людське Я, яке традиційно називається людським духом. Дух є осередком мислення та дії людини, і ми можемо виділити дві духовні потенції людини — розум та волю. Вони є невід'ємними атрибутами поняття людини. Будь-яка дія людини є осмисленою, інакше кажучи, людина спочатку думає, а потім робить, або, для того, щоб щось зробити, людині потрібно спочатку це обдумати. Думка є необхідною, але недостатньою для людської дії, бо, обдумавши щось, людина повинна ще захотіти це зробити. Невід'ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації, в кінцевому рахунку може діяти або не діяти. Навіть для того, щоб щось осмислити, людині потрібне вольове зусилля. Акт мислення є таким же вольовим актом, як і будь-який людський вчинок.

Аналіз цих начал показує, що, розглядаючи людину як цілісність, ми можемо продуктивно осмислити як буття окремої людини у всіх його проявах, так і Історію людства в цілому. Проте чи достатньо розуміння сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщо ми знаємо, як функціонує людський організм, чи достатньо цього, щоб примусити