Філософія Нового часу

позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини.

Авторами суб'єктивно-ідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берклі і шотландський – Д. Юм.

Деїсти, зокрема деїсти-просвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології конечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.

3. ГНЕСЕОЛОГІЯ

Особливого значення набула у філософії того часу проблема обґрунтування знання і способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями – раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм (у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б. Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк – матеріалісти; Д. Юм, Дж. Берклі – ідеалісти).

Раціоналізм (від латинського – розумний) – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, так і емпіризму.

Як цілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався в Новий час під впливом успіхів математики і природознавства. На відміну від середньовічної схоластики і релігійного догматизму, раціоналісти XVII-XVIII століть (Р. Декарт, Б. Спіноза, Н. Мальбранш, Г. В. Лейбніц) спиралися на ідею природного порядку – нескінченного причинного ланцюга, який пронизує увесь світ.

Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів і положень природознавства й математики, раціоналісти намагалися з'ясувати, як знання набуває об'єктивного, всезагального і необхідного характеру. Таке знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає як його джерелом, так і критерієм істинності. Так, до вихідного положення сенсуалізму «немає нічого в розумінні, чого раніше не було б в чуттях» Лейбніц додав: «крім самого розуму», тобто здатності розуму осягти не лише зовнішні, поверхневі, випадкові властивості речей, а й всезагальне, необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, так і в діяльності людей.

Абсолютизація ролі розуму і недооцінка чуттєвого пізнання привела раціоналістів до ідеалістичних висновків, відливу мислення від об'єкта пізнання, визнання вроджених ідей (Декарт), властивостей мислення, незалежних відчуттів (Лейбніц).

Культ розуму характерний і для французьких матеріалістів XVIII століття Емпіризм (від грецького – досвід) – напрям у теорії пізнання, згідно з яким зміст знання може бути поданим або як опис досвіду, або зведеним до нього. На противагу раціоналізмові емпірики зводять раціональну пізнавальну діяльність до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді. Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до змісту чуттєвого пізнання.

На думку Ф. Бекона, Гоббса, Локка, Кондільяка, чуттєвий досвід відображає об'єктивно існуючі речі.

Емпіризм наштовхнувся на нерозв'язні труднощі, зокрема на проблему виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції на цій основі всіх видів і форм знання. Ці труднощі змусили емпіриків виходити за межі чуттєвих даних і розглядати їх поряд із певними характеристиками свідомості, логічними операціями (індуктивним узагальненням), звертатися до апарату логіки і математики для опису чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання. Емпірикам так і не вдалося обґрунтувати індукцію на чисто емпіричній основі. До емпіриків належали і деякі ідеалісти нового часу, зокрема Дж. Берклі і Д. Юм.

Відношення між емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти спрощено. Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел пізнання, а деякі емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст Р. Декарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т. Гоббс визнавав першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г. В. Лейбніц погоджувався навіть з тим, що увесь зміст людського інтелекту береться з чуттєвої діяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі, відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи не найпереконливіше обґрунтував Дж. Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковане діяльністю органів чуття.

4. ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ, СУСПІЛЬСТВА, ДЕРЖАВИ

Важливе місце у філософії Нового часу посідала проблема людини. Абсолютизація механічної форми руху матерії призвела до ототожнення деякими тогочасними мислителями людини з машиною. Так, Ламетрі розглядав людський організм як машину, що самостійно заводиться, подібно до годинникового механізму. На його думку, людина відрізняється від тварин лише більшою кількістю потреб, а отже, й більшою кількістю розуму, бо потреби тіла – «мірило розуму». Духовна діяльність людини, за Ламетрі, визначається її тілесною організацією. Гоббс і Де Руатеж намагалися пояснити всі прояви тілесної і духовної діяльності людини чисто механістично.

На думку Декарта, тварина – це тільки машина, а людина лише в деяких ситуаціях діє як механізм. Звідси він робив висновок, що тілесну діяльність треба пояснювати матеріальною субстанцією. Визнаючи лише одну субстанцію, яка має своїми атрибутами протяжність і мислення, Спіноза пояснював суттєву діяльність людини як духовно-тілесну. Проте вищі функції людського духу він вважав цілковито незалежними від тілесних умов.

У зв'язку із значними досягненнями природознавства (Г. Гарвей відкрив кровообіг, а