Філософія

Мета соціального конструктивізму – виявлення способів, за допомогою яких індивідууми і групи людей беруть участь у створенні соціальної реальності. Ця теорія розглядає шляхи створення людьми соціальних феноменів, які інституціоналізуються і перетворюються в традиції. Соціальне конструювання реальності йде постійно, це динамічний процес; реальність перевідтворюється людьми під впливом її інтерпретації і знань про неї. Бергер і Лукман наводять докази на користь того, що будь-яке знання, включаючи базове, таке, як сприйняття реальності виходячи зі здорового глузду, відбувається і підтримується за рахунок соціальних взаємин. Коли люди спілкуються між собою, вони роблять це виходячи з впевненості в тому, що їхнє сприйняття реальності схоже, і діючи у згоді з цим переконанням їх сприйняття цього як істини повсякденному житті тільки закріплюється. Так як повсякденні знання є продуктом домовленості людей, то, в результаті, будь-які людські типології, системи цінностей і соціальні утворення представляються людям як частина об'єктивної реальності. Таким чином, можна сказати, що реальність конструюється самим суспільством.

Комунікативна парадигма у соціальному пізнанні

Зумовленість філософії у соціокультурному аспекті визначається також комунікативним процесом.

комунікативні процеси – це насамперед єдність психологічної, теоретичної і соціальної практик у якості основних чинників життєдіяльності людини і суспільства. Філософування в комунікативному просторі окреслюється насамперед бажаннями, потребами і інтересами, щодо дискурсу діалогу «людина – спільнота» з необхідністю прагнень бесіди, розмови, мовного спілкування, мовленевої практики. Це означає, що між людьми відбувається діалог, а діалог спонукає переведення існування людини в особливу сферу – співбуття з іншими людьми.

Феномен співбуття вимагає філософського аналізу відношення між людиною і людиною, людиною та світом, людиною і культурою, людиною і Богом, тощо.

Такий аналіз спонукає людину до побудови різних, іноді суперечливих моделей світу, що мають однакові права на істину. Але у всіх цих моделях світу домінуючим є те, що людина завдяки спілкуванню стрічає іншу людину, а місцем зустрічі є реалізація свідомості. Таким чином, сутнісні цілі реалізації комунікативності у філософському плані дозволяють встановити відношення і насамперед компроміс між загальнолюдським і індивідуальним, між різним способом пояснення реальності, між інтернаціональним і національним тощо.

Ю. Габермас, автор теорії комунікативної дії, й К. -О. Апель, автор теорії комунікативного співтовариства творці нового критичного вчення про суспільство поняття комунікативної раціональності, що конституює суспільність. Якщо Ю. Габермас пішов шляхом обґрунтування теорії суспільства на універсальних принципах мовної практики, притаманних будь- якому історичному суспільству, то К. -О. Апель намагався відшукати трансцендентальне обґрунтування соціальних норм.

Згідно з Ю. Габермасом, принципова відміна комунікативної дії від усіх інших видів дій полягає в тому, що вона орієнтована не на успіх, а на пошук взаєморозуміння між різними соціальними суб’єктами. При цьому кожен із таких суб’єктів є носієм певної системи цінностей, які координуються соціальними механізмами духовної сфери суспільства. Якщо виникають ціннісні конфлікти, так яскраво описані у свій час ще М. Вебером, то вони є конфліктами між цінностями етичної, естетичної і релігійної сфер, і складають невід’ємну частину суспільного життя, формуючи зміст ідентичності.

Засадничим для людського буття запропоновано розглядати феномен комунікації, що визнається останнім підґрунтям свідомості, пізнання і суспільного буття. Причиною сучасної духовної кризи є стратегічно орієнтований науково-технічний тип поведінки людини. Оновлення людського життя відбувається під впливом раціональної комунікації, зорієнтованої на досягнення взаєморозуміння між людьми.

Аналіз духовної ситуації, що склалася в сучасному, зокрема Західному, світі спонукає до думки, що місце людини в ньому стає щоразу невизначеним та суперечливим. Особливо видно це в контексті різноманітних кризових явищ. Передусім необхідно назвати глобальні проблеми людства (екологічну, демографічну тощо) та різні конфлікти (на етнічному, релігійному чи національному ґрунті). Апогеєм кризових процесів була Друга світова війна. Загалом, можна сказати, що Західна цивілізація зазнала глобальної кризи світовідношення, яка торкнулася всіх сфер людського життя і проявляється у відносинах людини зі самою собою, іншими людьми, природою та суспільством.

Зміна парадигми відбулась також і в соціальній теорії, в якій постала проблема побудови нового бачення суспільства з урахуванням комунікативного повороту в філософії. Дослідження такої проблематики здійснює Ю. Габермас шляхом переусвідомлення головних положень класичної соціальної теорії, насамперед західної соціології кінця ХІХ-початку XX ст., шукаючи також в історії соціальних ідей закономірності руху до зміни парадигми, сутність якої полягає в переході від соціальної теорії, що виходить із концепції дії (насамперед цілераціональної) до теорії суспільства, узасадниченої комунікацією». У межах зміни парадигми в соціальній теорії «місце суспільної інтеграції засобами вірувань заступає інтеграція, яка забезпечується механізмами мовленнєвої взаємодії. Індивідуалізація та зростаюча автономія суб'єкта пояснюється також тим, що формування ідентичності суб'єкта стає результатом комунікативної діяльності». Засадничими в соціальній сфері визнають інтерсуб'єктивно комунікативні структури, а мова, мовленнєва діяльність, постає головним джерелом суспільної інтеграції.

Світовідношення людини є мовно, а точніше комунікативно, детермінованим, що змушує нас визнати проблему інтерсуб'єктивності як засадничої в контексті запропонованої комунікативною філософією зміни світоглядних орієнтирів. Такий висновок має дуже вагоме значення для вирішення завдань, що стоять перед комунікативною філософією. Передусім основою людського буття визнають не абстрактну позалюдську реальність з ідеалом