Філософія

Феноменологія – суб'єктивно-ідеалістична течія, яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції.

Феномен (грец. phainomenon – той, що з'явився) – в буденній мові – унікальне явище; у Ф – чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі, вияв чогось, те, що дано в сприйманні і не більше. Напр, для художника яскравий захід сонця є феноменом, і він сприймає його як самоданість (немає роздвоєння на явище та сутність). Для вченого – це явище (гра кольорів), за яким приховується певна закономірність, сутність (закони заломлення світла). Для Гуссерля феномен – безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Це смиси предметів та подій, що виникають у свідомості. Якщо людині, наприклад, хтось розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є не слони, а мова, жести, інтонація розповідача, те, що дано з очевидністю.

Отже Фе за Гуссерлем – “строго наукова Ф” о феноменах свідомості як о “чистих сутностях”. Що очищують свідомість від емпірічного змісту завдяки багатоступеневому методу “феноменологічної редукції” як прийому ідеалізації. Тб, Фе – наука факту. Узагальненого і ідеалізованого. Це дескриптивна наука.

Для того щоб повернути погляд від світу до свідомості, Гуссерль запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає в тому, що я «беру в дужки» віру в існування світу, припиняю дію тези про існування світу. Це не означає, що я заперечую існування світу чи сумніваюся в ньому. Просто я не беру до уваги це питання; повертаю погляд від світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує моє життя в світі. Іншими словами, феноменологія зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого акту сприймання. Але якщо «береться в дужки» існування світу, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика, хімія та ін.), і людина як реальна істота з її реальною, тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді залишиться? На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної свідомості.

Як і в філософії Канта, у феноменології поняття трансцендентальний означає «не емпіричний», не індивідуально-психологічний. Трансцендентальна свідомість – не фактична свідомість конкретного індивіда, яку вивчають у психології, а свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості. Вивчення трансцендентальної свідомості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології.

Етична феноменологія – напрямок, який існує в рамках феноменологічного вчення, виникає в останній чверті ХХ століття, як переосмислення основних понять феноменології.

На думку фундаторів етичної феноменології, основні поняття набувають дійсного смислу тільки у співвідношенні з проблемою «Іншого». Найбільш перспективною у цьому відношенні є ідея інтенціональності.

При цьому інтенціональність (за Левінасом) тлумачиться не як спрямованість людської свідомості до об’єкту (Е. Гуссерль) або до нішо (М. Гайдеггер, Ж. П. Сартр), це – звернення до «Іншого», що є по суті суб’єктивністю Інакшого, яке наділене не тільки теоретичною свідомістю, але й душевним життям. Основні представники етичної феноменології: Е. Левінас, П. Рикер та ін.. «Інший» у філософії Левінаса є також носієм смислу, який народжується через відношення одного суб’єкта до іншого суб’єкта, який з необхідністю присутній у культурній цілісності і який її репрезентує.

Поява «Іншого» за Левінасом – богоявлення. Характеризуючи Я – Інший, Левінас стверджує, що це відношення будується за принципом відсутності відчуження та царювання поваги до незалежності, своєрідності, унікальності кожного індивіда.

Людство замальовується етичним феноменологом як світ комунікації різноманітних культур. Рикер акцентує увагу на проблемах відношення етики і політики, і особливо, проблемі відповідальності. Він стверджує, що політики повинні навчитися говорити мовою моралі, інакше їм загрожує політичний цинізм, який є смертельно небезпечним для всього людства.

Соціальна теорія пізнання та соціальна епістемологія.

Социальное познание и его специфика.

1) Социальное познание – познание общества и человека.

2) Специфика социального познания:

а) совпадение познающего субъекта и познаваемого объекта;

б) ограниченность сферы применения эксперимента.

3) Основные методы социального познания:

а) исторический (рассмотрение социальных объектов в развитии) ;

б) сравнительный (рассмотрение социальных объектов в сравнении, сопоставлении с подобными) ;в) системно-аналитический (рассмотрение социальных объектов в целостности и взаимодействии друг с другом).

4) Функции социального познания:

а) выявление причин и следствий социальных процессов;

б) осмысление качественных характеристик социальных объектов;

в) использование результатов при осуществлении социального управления;

г) согласование общественных интересов, оптимизация социальных процессов.

5) Социальное познание как необходимое условие совершенствования и развития общества.

Соціальне пізнання – це сфера досягнення знання, притаманна будь-якої діяльності людини. Соціальне пізнання людини, спрямоване на осягнення закономірностей свого буття в суспільстві, разом з тим має ряд специфічних особливостей.

По-перше, пізнаючи соціальну дійсність, людина має справу все-таки з дещо інший об'єктивною реальністю, ніж це, припустимо, буває в пізнанні природних явищ. Він має справу з реальністю, де діють такі ж люди, як і він сам, наділені розумом і волею, які також вирішують свої різні конкретні завдання,