Філософя, її предмет і роль в суспільстві

 

1. Антология мировой философии: Методический сборник философских текстов. – Т.1. – Ч.2 / Сост. Парнюк М.А., Даниленко В.И. – К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1991. 
2. Боргош Юзеф. Фома Аквинский. – М., 1975.
3. Введение в философию: Учебник для вузов. В 2-х ч. – Ч.1. / Под общ. ред. И.Т. Фролова. – М.: Политиздат, 1989.
4. Горевич А.Я. Средневековый мир. – М., 1990.
5. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии (латинская патристика). – М.: Мысль, 1979.
6. Мир философии: Книга для чтения. В 2-х ч. – Ч.1. Исходные философские проблемы, понятия и принципы. – М.: Политиздат, 1991.
7. Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 1979.
8. Спиркин А.Г. Основы философии: Учебное пособие для вузов. – М.: Политиздат, 1987.
9. Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов. В 2-х т. – Т.1. – Симферополь, Реноме, 1997.
10. Фiлософiя. Курс Лекцiй: навч. посiбник / Бичко I.В., Табачковський В.Г., Горак Г.I. та iн. – 2- е вид. – К.: Либiдь, 1994.
11. Философия. Ч.1. История философии: Учебное пособие для вузов / Под ред. Кириллова В.И., Понова С.И., Чумакова А.Н. – М.: Юристъ, 1996.
12. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

 

 

 

1.Відродження. Соціально-економічні передумови.

2.Гуманізм епохи Відродження і проблема унікальної індивідуальності. Людина як творець самої себе.

3.Пантеїзм як специфічна риса натурфілософії Відродження.

4.Трактування діалектики. М. Кузанський. М. Коперник. Д. Бруно. Г. Галілей.

 

Починаючи з XV віку, відбувається цілий ряд змін в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи, що знаменує початок нової епохи, яка увійшла в історію під ім’ям Відродження. Характеризуючи ці зміни, Ф. Енгельс писав: “Королівська влада, спираючись на городян, зломила потужність феодального дворянства і створила великі, в сутності засновані на національності, монархії, в яких почали розвиватися сучасні європейські нації і сучасне буржуазне суспільство... Рамки старого “orbis terrarum” були розбиті; тільки тепер, власне, була відкрита земля, і були закладені основи для пізнішої світової торгівлі і для переходу ремесла в мануфактуру, яка, в свою чергу, послужила початковим пунктом для сучасної великої промисловості”  . 

Соціально-економічні зміни супроводилися істотними змінами в настроях. Ці зміни були пов’язані, передусім, з процесом секуляризації (звільнення від релігії і церковних інститутів), що відбувався у всіх сферах культурного і суспільного життя. Самостійність по відношенню до церкви набувають не тільки економічне і політичне життя, але і наука, мистецтво, філософія. Правда, цей процес здійснюється спочатку дуже повільно і по-різному протікає в різних країнах Європи.

Ця нова епоха усвідомлює себе як відродження античної культури, античного способу життя, способу мислення і почування, звідки йде і сама назва “Ренесанс”, тобто “Відродження”. Насправді, однак, ренесансна людина і ренесансна культура, і філософія істотно відрізняються від античної. Хоч Відродження і протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникло як підсумок розвитку середньовічної культури, а тому несе на собі такі риси, які не були властиві античності.

Невірно було б вважати, що середньовіччя зовсім не знало античність або цілком її відкидало. Вже говорилося, який великий вплив на середньовічну філософію надав спочатку платонізм, а пізніше арістотелізм. У середні віки в Західній Європі зачитувалися Вергилієм, цитували Цицерона, Плінія, любили Сенеку. Але при цьому була сильна відмінність у відношенні до античності в середні віки і в Відродження. Середньовіччя відносилося до античності як до авторитету, Відродження – як до ідеалу. Авторитет приймають всерйоз, йому слідують без дистанції; ідеалом захоплюються, але захоплюються естетично, з незмінним почуттям дистанції між ним і реальністю.

Найважливішою відмінною рисою світогляду епохи Відродження виявляється його орієнтація на мистецтво: якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження – епохою художньо-естетичною. І якщо в центрі уваги античності було природно-космічне життя, в середні віки – бог і пов’язана з ним ідея порятунку, то в епоху Відродження в центрі уваги виявляється людина. Тому філософське мислення цього періоду можна охарактеризувати як антропоцентричне.

 

У середньовічному суспільстві були дуже сильні корпоративні і станові зв'язки між людьми, тому навіть видатні люди виступали, як правило, як представники тієї корпорації, тієї системи, яку вони очолювали, подібно главам феодальної держави і церкви. В епоху Відродження, навпаки, індивід набуває набагато більшу самостійність, він все частіше представляє не той або інший союз, але самого себе. Звідси зростає нова самосвідомість людини і нова її суспільна позиція: гордість і самоствердження, свідомість власної сили і таланту стають відмітними якостями людини. У протилежність свідомості середньовічної людини, яка вважала себе цілком зобов’язаним традиції, – навіть в тому випадку, коли вона як художник, вчений або філософ вносила істотно новий внесок в традицію, – індивід епохи Відродження схилений приписувати всі свої заслуги самому собі.

Саме епоха Відродження дала світу ряд видатних індивідуальностей, що володіли яскравим темпераментом, всебічною освіченістю, виділялися серед інших своєю волею, цілеспрямованістю, величезною енергією.

Різнобічність – ось ідеал людини епохи Відродження. Теорія архітектури,