Характеристика процесу делегування повноважень

Враховуючи особливості сучасного виробництва, керівництво організацією будується на сучасній концепції управління, в центрі якої є згода і взаємо підтримка, а не панування і підпорядкування.

Управлінська діяльність поділяється на: управління організацією та управління людьми.

Роль керівника-менеджера характеризується такими діями:

- визначення цілей діяльності;

- розробка стратегії й тактики досягнення цілей;

- визначення конкретних завдань;

- визначення і підбір ефективних методів управління;

- організація та контроль за виконанням;

- аналіз і оцінювання прийнятих рішень, тобто результатів діяльності;

- аналіз проблем і можливих відхилень;

- керівництво програмами;

- оцінювання ступеня досягнення цілей.

Є декілька визначень поняття керівництва, наприклад: 

1) видання директив, які потрібно зробити, налагодження співробітництва між людьми, забезпечення організації ресурсами. Мета полягає в заохоченні людей працювати ефективно і з бажанням; 

2) комбінація переконань, примушення прикладу, що може змусити примусити людей виконувати те, що від них вимагають.

Керівник — це особа, яка керує іншими людьми в їх сумісній діяльності для досягнення цілей. 

Розрізняють такі фактори, що сприяють ефективному керівництву:

- підтримка (поведінка керівника, яка формує в підлеглого відчуття власної значущості);

- гармонізація відносин (поведінка керівника сприяє встановленню в колективі сприятливих відносин);

- акцент на досягнення цілей;

- сприйняття роботи.

Форми і масштаби цих факторів залежать від того, який стиль керівництва обирає керівник. Щоб керівник міг управляти людьми, йому варто застосовувати владу.

Сутність керівництва також розглядають як процес використання влади з метою досягнення впливу на людей.

Влада — можливість реально вплинути на поведінку інших людей, тобто влада є знаряддям впливу.

Вплив — це будь-яка поведінка однієї людини або групи осіб, що активно діє на поведінку, відчуття, стосунки інших. Проте влада не єдина основа керівництва і такий підхід притаманний лише авторитаризму та застосовується стосовно формальної організаційної структури. 

В іншому визначенні поняття адміністративне керівництво тлумачиться як процес управління і впливу на спільну діяльність членів групи. Тут вже запроваджуються елементи керівництва:

1) керівництво передбачає наявність підлеглих;

2) є певний поділ влади, впливу чи управління керівника, підлеглим;

3) керівники вказують, що і як робити.

У відносинах між керівником і підлеглим у процесі використання влади існує пряма пропорційна залежність (так званий баланс влади): влада керівника над підлеглим тим більша, чим вища залежність підлеглого від керівника, і навпаки.

Залежність — це ситуація, коли виконавець змушений діяти саме так, як того бажає керівник.

Інструментом впливу на діяльність підлеглих є можливість керівника вплинути на рівень задоволення їх активних потреб (класифікація потреб Маслоу). Всі форми впливу та влади спонукають людей виконувати бажання іншої людини, задовольняючи тим самим активні потреби. Керівник або особа, котра здійснює вплив, також передбачає ефект свого впливу на поведінку виконавця.

Донедавна переважала думка, що між поняттями "керівництво", "лідерство" та "влада" немає суттєвої відмінності, оскільки особа, котра має повноваження здійснювати функції керування, автоматично вважається лідером колективу і має владу над підлеглими.

Поділ влади відбувається між членами групи за рішенням її керівника. Цей процес називається делегуванням або децентралізацією.

Влада — інструмент соціального управління, що здійснює цілеспрямований вплив на людську поведінку, призводить до змін або припинення людських стосунків та взаємозв'язків між складовими соціо-економічної системи. Влада — право наказувати, вимагати виконання, приймати рішення, розподіляти ресурси, діяти як організатор, керівник і контролер водночас. Баланс між владою й обов'язками називається принципом паритету.

Влада може набувати різноманітних форм. У співпраці четверо американських дослідників — Д. Френч, Б. Рейвен, П. Херсі, В.І. Натемайер — розробили зручну класифікацію підстав влади.

Згідно з їх висновками розрізняють сім основних форм влади:

1) влада, що ґрунтується на примусі, штрафних санкціях та загрозі покарань;

2) влада, що ґрунтується на винагородах;

3) експертна;

4) референтна (еталонна);

5) законна або традиційна;

6) влада, що ґрунтується на участі;

7) інформаційна.

Сила примусу, в її основі лежать побоювання підлеглих, вони різні за походженням: страх втратити роботу, бути покараним. Керівник намагається пригнічувати, знешкоджувати тих співробітників, які від нього залежать, але в майбутньому можуть набути значущості та статусу, тим самим послаблюючи його позицію.

Сила винагороди буде відчутнішою, якщо чіткіше простежується зв'язок між стараннями, наполегливістю, самовідданістю і досягненням результатів, з одного боку, та позитивною реакцією лідера (визнання, преміювання, ставлення за приклад, службова кар'єра) — з іншого.

Влада спеціаліста (експертна) передбачає унікальний досвід, високу кваліфікацію, спеціальні глибокі знання та фахові практичні навички. Дії та вчинки цього керівника підлеглі сприймають як "істину в останній інстанції", на віру, без перевірки, як закон, обов'язковий до виконання, в його словах не сумніваються, він вирішує суперечки, вказує правильний шлях.

Референтна (еталонна) влада ґрунтується на власних магнетичних якостях лідера, що прагнуть копіювати його послідовники. Керівник, який володіє харизматичним впливом, для підлеглих є взірцем, людиною, котра уособлює ті властивості та якості, якими прагнуть володіти інші члени колективу. Кожен із них хоче завоювати його симпатію, звернути на себе увагу, виконати роботу максимально якісно.

Легітимна (законна) влада випливає зі