Характеристика психології лідера в онтопсихології

 

Терміни «асиміляція» й «акомодація» увійшли в психологічну термінологію завдяки засновникові Женевської школи генетичної психології Жану Піаже. За його уявленнями відповідні асиміляцяї і акомодації психологічні процеси є протилежно спрямованими і нерозривно взаємозалежними між собою. При цьому асиміляція не може протікати без акомодації, однак і акомодація не існує без одночасної асиміляції. Врівноваження цих двох процесів являє собою когнітивну адаптацію або

Погляди Піаже настільки зміцнилися в сучасній психології, що здебільшого не піддаються ні сумніву, ні більш детальному аналізу. Однак окремі моменти, які стосуються процесів асиміляції та акомодації в їх психологічному трактуванні, вимагають не тільки більш глибокого розгляду, але й, у частині окремих положень, кардинального перегляду. Зокрема, протиставлення асиміляції та акомодації або представлення їх у якості двох протилежно спрямованих процесів є невідповідним не тільки загальноприйнятій науковій термінології, але й самим принципам протікання когнітивних адаптаційних процесів, як у вузькому, так й у широкому розумінні цього слова.

З біологічної точки зору асиміляція є інтеграцією зовнішніх елементів структур організму. При цьому даний термін є синонімом «анаболізму», якому протипоставлений «катаболізм» або його синонім – «дисиміляція». Процес дисиміляції є невід'ємною частиною адаптаційних процесів. Його присутність не є настільки яскраво вираженою, як в асиміляції або акомодації, однак це не робить його менш значною складовою когнітивних процесів.

Формальний зміст психологічної асиміляції полягає в екстенсивному розвитку когнітивних схем. При цьому збільшення числа компонентів певної схеми веде до збільшення її теоретичної потенційної варіативності або можлиоїй теоретичної кількості комбінацій, які можна скласти з використанням її елементів. У цьому випадку говорять про теоретичний потенціал, тому що не всі комбінації елементів можуть являти собою змістовні акомодати.

Асиміляційні процеси, які забезпечують екстенсивний розвиток схем, нерозривно пов'язані з акомодацією. Включення новох складової в схему припускає певного роду рекомбінацію її елементів, кінцевим результатом чого буде акомодата, яка припускає використання знову асимільованого компонента. Разом з тим акомодація може виступати і як незалежний процес, забезпечуючи в стандартно заданій ситуації пошук нових комбінацій елементів, здатних більш ефективно задовольняти потребу або комплекс потреб, поставлених у відповідність конкретній схемі.

На відміну від генетичної асиміляції психологічний її аналог являє собою процес, можливість здійснення якого є невід'ємною умовою нормальної пристосувальної діяльності у випадку постійної зміни і ускладнення умов існування виду. При цьому асиміляція нових видів поведінкових реакцій відбувається, як правило, з певним запасом або надмірністю і являє собою, у ряді випадків, приховане (латентне) навчання, забезпечуючи тим самим надлишковий «запас міцності» схеми. Надалі, по мірі здійснення пристосувальних реакцій, відбувається виявлення найбільш ефективних, додаткових (у силу необхідності й можливості) асиміляцій елементів-аналогів і рудиментація тих елементів, які показали свою непотрібність або шкідливість, не вступаючи в загальне протиріччя зі схемою (тобто виявилися менш ефективними).

У цьому випадку має місце саме рудиментація, а не виключення або дисиміляція. Пояснюється це тим, що цей процес не припускає збереження структурної одиниці знання лише як активного компонента схеми, але при цьому він і не забезпечує повного видалення елемента, а отже і не має протилежної спрямованості до процесу асиміляції.

Разом з тим не всі асимільовані в схему «зайві» елементи є відносно «неактивними». Деякі з них з тих чи інших причин можуть вступати в різного роду протиріччя зі схемою і являти собою не просто «баласт», але й перешкоду або навіть загрозу пристосувальним реакціям.

Процес психологічної дисиміляції є нам не менш активним, і, крім того, більш складним, ніж процес асиміляції. Зв'язано це з тим, що на відміну від свого біологічного аналога людина не має здатності знищувати свої знання за власним бажанням або яким-небудь іншим природним шляхом. Дисиміляція елементів пізнання неможлива за межами загальної структури знання. Цей процес можливий лише стосовно конкретної схеми, яка визначає конкретну сферу пристосувальних реакцій. Ніякого протиріччя в цьому випадку немає. Дисиміляція «шкідливого» елемента схеми не може відбуватися «в нікуди», тому єдиним можливим варіантом є не просто дисиміляція, але й одночасна його асиміляція в іншу схему, або формування такої на основі дисимільованого елемента.

У цьому випадку функціональним призначенням новоствореної або модифікованої схеми буде недопущення помилкових, невірних дій. Наявність таких схем-»блокаторів», які носять винятково декларативний характер і тому зовні ніяк себе не проявляють, є важливою умовою здійснення ефективних пристосувальних реакцій або акомодацій. Виступаючи в ролі «внутрішнього поліцейського» така схема активізується в момент спроби застосування невірної дії, що може викликати пагубні для індивіда наслідку.

Питання формування схем-блокаторів є досить складним, воно торкається всіх сфер діяльності людини і при цьому є одним із найбільш значимих факторів, причому в багатьох випадках безпосередньою причиною процесу дисиміляції є потребнісно-мотиваційна сфера індивіда.

Коротко узагальнюючи вищевикладене, можна говорити про те, що адаптаційні процеси забезпечуються не двома, як вказував Піаже, а трьома процесами – асиміляцією, акомодацією і дисиміляцією (А. Менегетті). При цьому процес дисиміляції протікає тільки в загальній взаємодії із процесами асиміляції та акомодації і кінцевим продуктом цієї взаємодії є або створення нової декларативної схеми-блокатора, або модифікація вже існуючої схеми. Будучи протилежно спрямованою до процесу асиміляції, дисиміляція в ряді випадках виступає детермінантою утворення декларативних схем, у той час як асиміляція, у первісному психологічному розумінні цього терміна,