Інтеграція сучасних інноваційних підходів в розвитку зв'язного мовлення дошкільників

Визначено тенденції розвитку мовленнєвотворчої діяльності старших дошкільнят: найсприятливішою для розвитку мовленнєвотворчої діяльності дітей є розвивальна формула навчально-виховного процесу, така його організація, за якої пріоритетним вважається розвиток здібностей, а знання виступають засобом цього розвитку; мовленнєвотворча діяльність відбиває рівень психічного розвитку, мовленнєвої компетентності, внутрішнього духовного та душевного стану дитини; ступінь реалізації мовленнєвотворчої діяльності є мірою ефективності гармонійного розвитку креативних здібностей, розкриття творчих можливостей дітей, збагачення їхнього художньо-естетичного розвитку на етапі дошкільного дитинства; дитина трансформує здобуті у процесі навчання уявлення про художні твори, засобах мовленнєвої образності, елементарні літературознавчі знання в ініціативну мовленнєвотворчу діяльність.

Ефективність роботи з розвитку мовленнєвотворчої діяльності старших дошкільників забезпечується особливою організацією навчання, в якому поєднуються мовленнєвий (розвиток зв'язного мовлення), художньо-естетичний (розвиток художньо-естетичного сприймання літературних творів, літературознавча пропедевтика), інтелектуально-творчий (розвиток уяви, мислення, інших психічних процесів та пізнавальної активності дітей) та особистісний (формування емоційно-чуттєвої сфери, виховання особистісної активності, креативності та самостійності) компоненти в умовах, сприятливих для розвитку творчості.

 

 

А. М. Богуш зауважує, що “звукова сторона слова – це матеріальний субстрат мови, її чуттєва основа, “природна матерія”. Слово та речення як основні одиниці мови фізично відтворювані та сприймані. Інакше мова не змогла б бути засобом спілкування: той, хто говорить, не зміг би оформити свою думку, а той, хто слухає, без звуків мови не зміг би її сприймати та розуміти”.

Так, Алла Михайлівна наголошує на необхідності розвивати в дітей лінґвістичне відношення до мови, мовлення як особливої діяльності. У дослідженнях провідного науковця виділяється структура навчально-мовленнєвої діяльності, що вбирає в себе різні види говоріння і слухання. Автор вводить у лінґводидактичний обіг поняття: “навчально-мовленнєва діяльність”, під якою розуміє “організований, цілеспрямований процес використання мови з метою передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду, оволодіння суспільними способами дій у сфері наукових понять, встановлення комунікації та планування своїх дій”. Вчена зауважує, що навчання мовлення є однією з форм організації діяльності, це специфічна діяльність, оскільки протікає на мовленнєвому рівні в ході організованих навчальних чи в конкретних ситуаціях повсякденного спілкування поза заняттями. Тобто виступає як навчально-мовленнєва діяльність.

Навчання мови і розвиток мовлення дітей не зводяться лише до мовленнєвої діяльності, оскільки мова і мовлення обслуговують всі види діяльності, на думку А. М. Богуш, доречно говорити про взаємозв'язок усіх видів діяльності в мовленнєвому спілкуванні. Така інтеракційна діяльність обов'язково передбачає наявність певних знань, умінь і навичок, що є однією з базисних характеристик особистості, її компетентності.

В основі роботи з розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови, на думку Алли Михайлівни, лежить поліфункціональність мови і мовлення. Автор чітко визначає основні функції мови, розкриває їхній зміст та пов'язані з поліфункціональністю мови принципи розвитку мовлення дітей. А. М. Богуш розкриває термін “компетентність”. Компетентність, на думку вченої, це комплексна характеристика особистості, яка вбирає в себе результати попереднього психічного розвитку: знання, вміння, навички, креативність, ініціативність, самостійність, самооцінка, самоконтроль. Провідний науковець нашого часу зазначає, що компетентність має вікові характеристики, які розглядаються як орієнтовані показники розвитку особистості на кожному віковому етапі, базисні характеристики компетенцій того чи іншого виду діяльності.

З погляду А. М. Богуш, у мовленнєвій діяльності слід розрізняти мовну і мовленнєву компетенції. Мовна компетенція – це засвоєння і усвідомлення мовних норм, що склалися історично в фонетиці, лексиці, граматиці, орфоепії, семантиці, стилістиці та адекватне їхнє застосування в будь-якій людській діяльності в процесі використання певної мови. Мовленнєва компетенція – це вміння адекватно й доречно практично користуватися мовою в конкретних ситуаціях, використовувати для цього як мовні, так і позамовні (міміка, жест) та інтонаційні засоби виразності мовлення. В мовленнєвій компетенції автор виділяє лексичну, фонетичну, граматичну, діамонологічну та комунікативну компетенції. У поняття “діамонологічна компетенція” А. М. Богуш вкладає такий зміст: “розуміння зв'язного тексту, вміння відповідати на запитання і звертатися із запитаннями, підтримувати та розпочинати розмову, вести діалог, складати різні види розповідей”.

Процес навчання української мови передбачає оволодіння дітьми мовленнєвої компетенції на її базисному рівні відповідно до вікового періоду. Під мовленнєвою компетенцією вчена розуміє “вміння адекватно та доречно користуватися мовою на практиці у конкретних ситуаціях (висловлювати свої думки, бажання, наміри, прохання тощо), використовувати для цього як мовні, так і позамовні (міміка, жести, рухи) та інтонаційні засоби виразності. Упродовж дошкільного віку оволодіння мовленнєвою компетенцією відбуваєтьсяпрактично у процесі мовленнєвого спілкування.

А. Богуш вважає, що спілкування складається з двох процесів: передачі повідомлення (говоріння, продукування) та його сприйняття (слухання, рецепції). Автор визначає основні організаційні форми, на базі яких здійснюється спілкування:

встановлення відносин;

опитування;

планування та кодування спільної діяльності;

засудження чи схвалення;

обмірковування результатів діяльності;

дискусія.

З точки зору вченої, виокремлення вільного спілкування як особливого виду діяльності