Історія розвитку юридичної психології

 

Юридична психологія – одна з порівняно молодих галузей психологічної науки. Перші спроби систематичного рішення деяких завдань юриспруденції методами психології належать до XVIII ст. Юридична психологія порівняно молода галузь психологічної науки. Але правова регуляція людської поведінки досліджувалася ще видатними давньогрецькими філософами як: Сократ (469-399 рр. до н. е.) висунув ідею про необхідність збігу справедливого і законного; Платон (427-347 рр. до н. е.) вперше вказав на дві категорії психології, які лежать в основі соціального розвитку потреби і можливості людей; Аристотель (384-322 рр. до н. е.) висловив положення про право як мірило справедливості. У період формування нової прогресивної буржуазної ідеології в Європі відбувся поворот у розумінні суті права. Одним із принципів правового світогляду нового часу став принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності її поведінки. У XVIII-XIX ст. зароджується кримінальна, потім судова, а пізніше юридична психологія. Вперше факти стосовно психології злочинної поведінки, психології особистості злочинця і психології показань свідків широко вивчалися в Німеччині. Основоположник криміналістики австрієць Г. Гросс (1847-1915) створює фундаментальну працю “Кримінальна психологія” (він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці). У цій праці Г. Гросс використав багатий матеріал із галузі експериментальної психології (дослідження німецького психолога і фізіолога В. Вундта, французьких психологів А. Біне і Т. Рібо, німецького психолога Г. Еббінгауза та ін.).

Становлення юридичної психології як науки зумовлювалося тим, що її основні закономірності та часткові проблеми не могли бути пояснені на рівні загальнопсихологічних понять, а потребували розробки спеціалізованого методичного інструментарію вивчення та теоретичної розробки проблематики на межі юридичної і психологічної науки. Юридичної психології повною мірою стосується ствердження У. Гербарта про те, що психологія має давню передісторію і дуже коротку історію. Справді, ще в трактаті давньогрецького філософа Теофраста (IV-III ст. до н. е.) «Характери» є опис окремих асоціальних рис, притаманних певним типам особистості. Можна виділити такі основні етапи розвитку юридичної психології: описовий (з давнини до початку XIX ст.) ; порівняльно-аналітичний (XIX ст.) ; природничо-науковий (початок XX ст.) ; сучасний (з 60-х років XX ст.).

 

 

Як більшість нових наук, що виникли на стику різних галузей людських знань, юридична психологія на перших етапах свого розвитку не мала самостійності і не мала у своєму розпорядженні спеціальних кадрів вчених. Питання, які відносяться до цієї дисципліни намагалися вирішувати окремі психологи, юристи і навіть фахівці в інших галузях знань. Початковий етап розвитку пов'язаний з необхідністю звернення правових наук до психології для вирішення специфічних завдань, які не могли бути вирішені традиційними методами правознавства. Юридична психологія, як і багато інших галузей психологічної науки, пройшла шлях від суто умоглядних побудов до науково-експериментального дослідження.

Одним з перших авторів, який розглянув ряд судово-психологічних аспектів і ідею гуманізму, був М. М. Щербатов (1733-1790). У своїх працях він вимагав, щоб закони розроблялися з урахуванням індивідуальних особливостей особистості людини, один з перших підняв питання про умовно-дострокове звільнення від покарання. Він позитивно оцінював фактор праці в перевихованні злочинця.

Представляють інтерес і роботи І. Т. Посошкова (1652-1726), в яких давалися психологічні рекомендації щодо допиту звинувачених і свідків, класифікація злочинців, порушувалися і деякі інші питання.

Поширення ідеї виправлення та перевиховання злочинця змусило право звернутися до психології для наукового обгрунтування цих проблем. Над їх вирішенням на початку XIX ст. в Росії працювали В. К. Єлпатьєвський, П. Д. Лодій, Л. С. Гордієнко, Хр. Штельцер та ін

Проте сама психологія, що носила в той час метафізичний, умоглядний характер, не могла навіть в союзі з кримінальним правом розробити достатньо обгрунтовані критерії та методи вивчення людської особистості.

Значна кількість робіт з юридичної психології з'явилося в Росії в 3-й чверті XIX ст. Це роботи І. С. Баршева «Погляд на науку кримінальної законознавства», К. Я. Яновича-Яневського «Думки про кримінальну юстиції з точки зору психології і фізіології «, А. У. Фрезе» Нарис судової психології «, Л. Е. Владимирова» Психічні особливості злочинців по новітніх досліджень «та деяких інші.

У зазначених роботах висловлювалися ідеї чисто прагматичного використання психологічних знань в конкретній діяльності судових і слідчих органів. Так, І. С. барш, наприклад, писав, що якщо суддя не знає психології, то це буде «суд не над живими істотами, а над трупами».

У роботах німецьких вчених І. Гофбауера «Психологія в її основних застосуваннях в судової життя « (1808) та І. Фрідріха» Систематичне керівництво з судової психології « (1835) зроблена спроба використати дані психології в розслідуванні злочинів.

Психологічні питання оцінки показань свідків займали і видатного французького вченого-математика Лапласа. У «Досвід філософії теорії ймовірностей», виданої у Франції в 1814 році (російський переклад – М., 1908), Лаплас розглядає вірогідність показань свідків поряд з вірогідністю результатів судових вироків, резолюцій на зборах і т. д., намагаючись дати їм оцінку в математичному численні. Він вважав, що елементи ймовірності того, що дане показання відповідає дійсності, складаються:

• з ймовірностей самої події, про який оповідає свідок;

• з ймовірності чотирьох гіпотез щодо допитуваного:

а) свідок не помиляється і не бреше;

б) свідок бреше, але помиляється;

в) свідок не помиляється,