Історія розвитку юридичної психології

Розвитку юридичної психології в перші роки Радянської влади вельми сприяв великий суспільний інтерес до питань здійснення правосуддя, законності, особи злочинця та ін У країні почався пошук нових форм попередження злочинності і перевиховання правопорушників. Юридична психологія взяла активну участь у вирішенні цих проблем. У 1925 році в нашій країні вперше у світі був організований Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця. Протягом перших п'яти років існування цим інститутом було опубліковано значну кількість робіт з юридичної психології. Спеціальні кабінети з вивчення злочинця і злочинності були організовані в Москві, Ленінграді, Саратові, Києві, Харкові, Мінську, Баку та інших містах.

Одночасно велися дослідження з психології показань свідків, психологічної експертизи і деяким іншим проблем.

Цікаві дослідження провів психолог А. Р. Лурія в лабораторії експериментальної психології, створеної в 1927 році при Московській губернської прокуратурі. Він вивчав можливості застосування методів експериментальної психології для розслідування злочинів і сформулював принципи роботи приладу, який згодом отримав назву «викривальника брехні» (лай-детектор). Значний внесок у розвиток юридичної психології того часу внесли такі відомі фахівці, як В. М. Бехтерєв і О. Ф. Коні.

Уже в перші роки радянської влади юристи і психологи наполегливо шукали нові форми боротьби зі злочинністю. Новий суспільний лад бачив у злочинцеві передусім людини. Цей гуманістичний принцип, покладений в основу радянського законодавчого регулювання питань доказування, природно, посилював інтерес до психологічних особливостей людей, які втягнуті в орбіту кримінального судочинства, вводив психологію в коло проблем, дослідження яких було важливо для успішного розслідування злочинів.

Сутність судово-психологічних досліджень того періоду сучасний радянський психолог А. В. Петровський охарактеризував наступним чином: «У 20-і роки» судова психологія «- це авторитетна і велика область науки, що має предметом вивчення психологічні передумови злочину, побут і психологію різних груп злочинців, психологію показань свідків і судово-психологічну експертизу, психологію ув'язненого (тюремна психологія) і т. п.

У 1922 р. Коні опублікував брошуру «Пам'ять і увага», в якій викладалися проблеми показань свідків. А. Р. Лурія в низці своїх досліджень піддав спеціальне психологічного аналізу сутність показань свідків. Багато уваги приділяв питанням психології свідків свідчень відомий тоді судовий психолог А. Е. Брусі-Ловска. Слід особливо зупинитися на дослідженнях А. С. Тагер, чимало зробив для судової психології взагалі і для психології показань свідків особливо. Він вважав, що кримінальний процес – це самий справжній дослідницький процес і що формування і вивчення наукових основ його передумов не може не дати значного матеріалу для законотворчості.

17 грудня 1928 А. С. Тагер виступив на раді Психологічного інституту з доповіддю «Про підсумки і перспективи вивчення судової психології «. Спільно з А. Є. Брусиловський, С. В. Познишевьш, С. Г. Геллерштейном він брав активну участь у роботі I Всесоюзного з'їзду по вивчення поведінки людини (Москва, 1930 р.). З'їзд мав спеціальну секцію з судової психології, де обговорювалися різні питання вивчення психологічних проблем, що стосуються боротьби із злочинністю.

У Московському державному інституті експериментальної психології (нині Інститут психології РАН) А. С. Тагер очолював експериментальні роботи з психології показань свідків. Він склав програму досліджень, яка охоплювала формування показань свідків від процесу сприйняття фактів і явищ у різних ситуаціях до їх процесуального закріплення. Тагер шукав форми досліджень, що розкривають особливості формування показників з урахуванням психологічних навичок свідків, які залежать від професії, віку, емоційних станів і т. д. Але Тагер вважав неможливим обмежитися таким диференційованим дослідженням свідчень, незважаючи навіть на їх багаторазове повторення в різних варіантах. На його думку, масове диференційоване дослідження повинно поєднуватися з індивідуально-диференційованим, враховувати особливості кожного випробуваного, наприклад, індивідуальні особливості зору, слуху, пам'яті при відтворенні показань через різні проміжки часу. А. С. Тагер писав: «Оскільки в дослідженні психології свідчень ми зрештою повинні дійти до дослідження джерел помилок як у сприйняттях свідків, так і в збереженні і переробці сприйнятті, так і репродукції свідчень, включаючи сюди і питання про перетворення думок у слова, остільки ми не можемо обійтися без дослідження роботи кожного випробуваного і зіставлення підсумків з його психічної продукцією у вигляді показання свідків «.

Представляють інтерес і роботи К. І. Сотоніна, в яких висвітлювалися психологічні аспекти діяльності слідчого і судді, питання отримання правдивих показань свідків, методи виявлення в них мимовільної брехні.

Спочатку, в період становлення експериментальної психології спроби використовувати її для, потреб юридичної практики зводилися в основному до розробки методик визначення достовірності свідчень учасників кримінального процесу. Наприклад, ; А. Р. Лурія в 1928 р., досліджуючи психічні процеси, розробляє пов'язану моторну методику з метою діагностики афективних слідів. Ця методика є прообразом детектора брехні, широко що використовується зараз в зарубіжній юридичній практиці.

У роботах того періоду активно досліджувалася особистість правопорушника. Це мало свої позитивні сторони, тому що дозволяло точно і правильно кваліфікувати скоєні злочини, з огляду на всі Об'єктивні та суб'єктивні моменти. Але, з іншого боку, претендуючи на встановлення достовірності свідчень учасників судово-слідчого процесу, експерт брав на себе завдання визначити наскільки правдиві чи помилкові ці свідчення. Рівень практичної психології в той період ще відставав від запитів юридичної практики. Психолог не тільки виявляв достовірність показань, але і практично визначав провину особи, яка вчинила злочин. Така неправомірна переоцінка компетенції психологічної експертизи приводила до суб'єктивних оцінок і викликала негативне ставлення до експертних психологічним дослідженням аж до 60-х років.

Більшість противників судово-психологічної експертизи недооцінювали ще й те, що психологічна наука широко впровадилася у практичну діяльність. І лише в кінці 50-х-початку 60-х років було поставлено питання про необхідність відновлення в правах юридичної психології і судово-психологічної експертизи. Так, у постанові пленуму Верховного суду СРСР № 6 від 3 липня 1963 «Про судову практику у справах про злочини неповнолітніх «вказувалося на доцільність проведення судово-психологічної експертизи при з'ясуванні здатності неповнолітніх повністю усвідомлювати значення своїх дій та визначено?? і заходи їх можливості керувати своїми діями. З цієї постанови починається активне використання психологічних знань у слідчій та судовій практиці. Дослідження вітчизняних юридичних психологів дозволили на якісно новому рівні ставити і вирішувати психологічні завдання стосовно до цілям слідчого і судового процесу. У 1980 р. було розроблено та прийнято методичне лист Прокуратури СРСР, присвячене призначенню та проведення судово-психологічної експертизи. У ст. 78 КПК України зазначається: «Експертиза призначається у випадках, коли при провадженні дізнання, попереднього слідства та при судовому розгляді необхідні спеціалізовані пізнання в науці, в техніці, мистецтві чи ремеслі... Запитання, поставлені перед експертом, і його висновки не можуть виходити за межі спеціальних пізнань експерта «.

Однією з приватних завдань судово-слідчого процесу є оцінка особистості обвинуваченого, потерпілого або свідка. У завдання експерта-психолога може увійти загальна психологічна характеристика особистості (так званий психологічний портрет). Експерт на підставі своїх професійних знань виявляє такі властивості і якості особистості, які дозволяють зробити висновок про психологічному вигляді людини. Але його експертна діяльність на відміну від діяльності суду і слідства не носить соціально-оціночного характеру, а будується на науково-обгрунтованих положеннях психології.

 

 

1964 р. була прийнята постанова ЦК КПРС «Про заходи щодо подальшого розвитку юридичної науки і поліпшення юридичної освіти в країні», котра відновила юридичну психологію в усіх юридичних вищих навчальних закладах країни. У 1965−1966 рр. почалося викладання спеціальних курсів юридичної психології в юридичних вузах Москви, Ленінграда, Мінська та деяких інших містах. 1966 р. Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти СРСР було проведено Всесоюзний семінар із питань викладання юридичної психології і основних проблем цієї науки. У травні 1971 р. В Москві відбулася перша Всесоюзна конференція із судової психології, а в червні 1971 р. В Тбілісі на 4-му Всесоюзному з'їзді психологів судова психологія була представлена окремою секцією. Восени 1986 р. в м. Тарту (Естонія) пройшла Всесоюзна конференція з юридичної психології. На цій конференції зібралися і виступили з доповідями і повідомленнями представники всіх республік і регіонів Радянського Союзу. У цих доповідях широко обговорювалися проблеми методології і структури юридичної психології, завдання її окремих галузей (кримінальна психологія, психологія потерпілого, психологія попереднього слідства та ін.), а також структура курсу цієї дисципліни, що передбачається, і методика її викладання у вищому навчальному закладі.

Після розпаду СРСР юридична психологія поступово розвивається на теренах новостворених суверенних держав. Нині юридична психологія розвивається насамперед з таких проблем: загальні питання юридичної психології (система, методи, зв'язки з іншими науками) ; психологічні проблеми протиправної поведінки; психологія слідчого і слідчої тактики; психологічні особливості неповнолітніх правопорушників; психологія організованої злочинності тощо.

 

 

1. Васильєв В. Л. Юридична Психологія. СПб., 1998.

2. Майерс Девідс. Соціальна психологія. СПб., 1997.

3. Брусиловський А. Е. Судебно-психологическая экспертиза. – Харьков: Юриздат

4. Практична психологія. Підручник під ред. Тутушкиной М. К. М. -СПб., 1997

5. Глоточкин А. Д., Пирожков В. Ф. Исправительно-трудовая психология. – Рязань: Высш. шк. МВД, 1995. – С. 19.

6. Ратинов А. Р. Методологические вопросы юридической психологии // Психол.

7. А. В. Судебная психология. – Минск: Вышэйш. шк., 1975. – С. 16.

8. Загальна психологія / За ред. Петровського А. В.