та Тихоокеанський регіон відвідали понад 90 млн. туристів. За період з 1980 р. по 1996 р. кількість прибуттів зросла більше, ніж у чотири рази. 78 % рекреаційно-туристичних потоків у регіоні в першій половині 90-х рр. складали представники країн цього ж регіону, найбільше з них було японців — близько 15 % від загального попиту на туристичні послуги в Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Така велика частка японців пояснюється не лише заможністю мешканців Японії, але й дією спеціальної програми японського уряду, за якою стимулювалося проведення канікул та відпусток японцями за кордоном. Наступними за кількістю тих, хто від'їжджав з цих країн для відпочинку та лікування в межах регіону, були Сінгапур (9 % усіх туристів в регіоні) і Тайвань (близько 7 %). З інших основних регіонів світу найбільшу кількість туристів до Східної Азії та Тихоокеанського регіону постачали Європа і Америка (у приблизно рівних кількостях).
Пошук
Історія туризму
Предмет:
Тип роботи:
Навчальний посібник
К-сть сторінок:
222
Мова:
Українська
Основними чинниками формування рекреаційно-туристичних потоків до Східної Азії і Тихоокеанського регіону були:
екзотична тропічна природа, велика кількість унікальних природних об'єктів;
привабливість ділових поїздок в ці країни;
розвинутість розважального туризму, індустрії розваг (японська індустрія розваг посідала друге місце у світі після США);
першокласний шопінг-туризм пропонували Гонконг і Сінгапур.
У 1990-і рр. у Тихоокеанському регіоні туризм особливо інтенсивно розвивався в Австралії та Новій Зеландії (6 % гостей регіону). Чималі рекреаційно-туристичні потоки спрямовувалися до країн Меланезії (Фіджі, Нова Каледонія, Вануату, Соломонові острови тощо), Мікронезії (Гуам, Маршаллові острови, Маріанські острови тощо) і Полінезії (острови Кука, Французька Полінезія тощо), частка яких складала 4 %. Важливим фактором привабливості тихоокеанських островів була близькість австралійського та новозеландського ринків, але головне – острови здавна і стабільно мали чудовий імідж в усьому світі як еталон безтурботного життя, «земний рай».
На Близькому Сході (до цього регіону входять: Бахрейн, Єгипет, Ірак, Йорданія, Кувейт, Лівія, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Сирія, Об'єднані Арабські Емірати і Ємен) час від часу спалахували політичні конфлікти, у тому числі повномасштабні бойові дії. Тому й кількість тих, хто їхав сюди для відпочинку та лікування, значно коливалася залежно від політичної ситуації. Наприклад, у 1991 р. кількість прибуттів до країн Близького Сходу зменшилася на 10,3%; головна причина – війна у Перські затоці.
Близько половини країн формування рекреаційно-туристичних потоків до країн Близького Сходу належали до цього ж регіону. 19 % туристів складали європейці, 18 % – мешканці Східної Азії і Тихоокеанського регіону. Якщо проаналізувати потоки за країнами походження, то статистика вказує на лідерство в цьому аспекті Саудівської Аравії та Єгипту (разом ці країни забезпечували в середині 90-х рр. майже 22 % прибуттів до країн Близького Сходу). З інших регіонів основні туристичні потоки йшли з Великобританії, Німеччини, Франції та США.
У Єгипті в 1993 р. кількість прибуттів знизилася на 33 % у порівнянні з попереднім роком, що пов'язується експертами з фактами нападів на іноземних туристів у цій країні. Подібна ситуація в 1990-і рр. спостерігалася в Йорданії.
Тим не менш, Єгипет та Йорданія залишалися серед основних рекреаційно-туристичних регіонів Близького Сходу. Єгипет пропонував туристам, здебільшого, пізнавальні продукти, а в Саудівській Аравії процвітав релігійний, паломницький туризм, тому що в цій країні знаходяться найважливіші мусульманські святині, до яких здійснюють ходж мусульмани з усіх куточків світу.
До країн Африки спрямовувалися дуже незначні рекреаційно-туристичні потоки 3,3 % загальносвітових у середині 1990-х років. Головними факторами гальмування збільшення кількості прибуттів до регіону були і залишаються високі ціни африканського туристичного продукту на туристоутворюючих ринках. Проте країни Північної Африки в 1990-і рр. успішно розвивали недорогий масовий туризм, особливо на південному узбережжі Середземного моря.
Більшість країн-донорів рекреаційно-туристичних потоків в Африці належала до того ж континенту — Африки. У 1992 р. частка внутрішнього туризму зросла до 56 % загальної кількості іноземних гостей, які прибували до країн «чорного континенту». Важливими туристоутворюючими країнами для регіону були Франція, Німеччина і Великобританія, громадяни яких складали в середині 1990-х рр. майже 20 % кількості всіх іноземних туристів в регіоні. Одним з головних чинників формування цих потоків з Європи до Африки було те, що вищеназвані країни колись володіли африканськими колоніями, і тому спільні епізоди в історії, спільні елементи у культурі, торгові та особисті (в тому числі родинні) зв'язки, які залишилися від колоніальної епохи, сприяли підтримуванню значної кількості поїздок з колишніх метрополій до колишніх колоній.
45 % туристів в Африці приймали в середині 90-х рр. Марокко і Туніс. Ще близько 10 % — решта країн Північної Африки. .У Східній Африці лідируючі позиції в цьому відношенні посідали Кенія, Мавританія, Танзанія, Сейшельські острови та Зімбабве, які успішно використовували свої природні ресурси. Мавританія і Сейшели, наприклад, спеціалізувалися на пляжному туризмі і створили першокласну готельну індустрію. На півдні Африки важливим туристичним центром була ПАР, завдяки високорозвинутій готельній індустрії та транспортній системі. В 1990-і рр. популярність турів до ПАР зростала.
Головним недоліком Африки, який гальмував збільшення до неї рекреаційно-туристичних потоків, був низький загальний рівень розвитку економіки, брак фінансових коштів, нерозвиненість інфраструктури.
Що стосується Південної Азії (Афганістан, Бангладеш, Бутан, Індія, Іран, Мальдівська Республіка, М'янма, Непал, Пакистан і Шрі-Ланка), то в цьому регіоні рекреаційно-туристична