Історія туризму

Тим не менш, за оцінками спеціалістів ВТО та інших експертів, міжнародний тероризм на початку XXI ст. здійснював менший вплив на туристичний бізнес, ніж зміни у світовій економіці.

Згідно прогнозам ВТО, основними, чинниками розвитку туризму будуть:

науково-технічний прогрес, підвищення якості життя; 

збільшення тривалості вільного часу; 

стан оточуючого середовища.

 

 

РОЗДІЛ 12

ТУРИЗМ В УКРАЇНІ НА РУБЕЖІ ХХ-ХХІ СТОЛІТТЬ

 

12.1. Стан туристичної справи в Україні в 90-і рр. XX століття

У 90-і рр. XX ст. в Україні, в умовах занепаду промислових підприємств спостерігався інтенсивний процес відтоку робочої сили з традиційно провідних галузей економіки (металургійної, машинобудівної, оборонної тощо) до сфери надання послуг. Це закономірний процес, характерний для розвитку світової економіки. Слід наголосити, що вартість створення одного робочого місця в сфері туризму в 20 разів менша, ніж у промисловості.

Туризм не тільки прямо або побічно охоплює більшість галузей економіки, в тому числі промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, страхування, зв'язок, торгівлю, громадське харчування, житлово-комунальне господарство, сферу побутових послуг, культуру, мистецтво, спорт тощо, а й стимулює їх розвиток. Від функціонування туризму безпосередньо залежить життєдіяльність понад 40 галузей економіки і близько 10-15 % населення України.

Відсутність у 1989-1993 рр. структур і важелів державного регулювання туризму в Україні призвела до руйнування важливих складових частин інфраструктури галузі, розпаду соціально-орієнтованого внутрішнього туризму, відпливу значних валютних коштів за кордон, а також до погіршення матеріально-технічної бази. Було порушено систему напрацьованих зв'язків і турів, підготовки й використання досвідчених кадрів. В середині 80-х рр. Україну щорічно відвідувало понад 500 тис. іноземних туристів, натомість у 1992 р. — лише близько 120 тисяч. Внаслідок цього, в 1989-1992 рр. держава втратила майже 80 % валютних прибутків від іноземного туризму.

Разом з тим, 10 млн. українських громадян виїжджало за кордон, переважно з так званими «шоп-турами».

Призупиненню цього негативного процесу сприяли поступове формування нової системи соціально-економічних відносин в країні, адаптація населення до нових умов життя; вжиті парламентом, президентом та урядом заходи.

З метою реалізації державної політики в галузі туризму постановою Кабінету Міністрів України № 616 від 10 листопада 1992 р. було створено Державний комітет України по туризму. До сфери управління Держкомтуризму було передано 52 підприємства загальнодержавної власності. Це збільшило можливості виведення вітчизняного туризму з глибокої кризи.

Відродження туризму здійснювалось на планомірній основі. Головною метою роботи Держкомтуризму стала необхідність посилення державного регулювання туристичної діяльності. У стислий термін було вжито заходів щодо впорядкування мережі підвідомчих підприємств, розробки й рекламування на міжнародному ринку національного туристичного продукту, підготовки досвідчених кадрів, створення та зміцнення нормативної бази туризму.

Згідно з Указом Президента України «Про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму» від 31 травня 2000 р. № 740/2000, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України став правонаступником трьох державних комітетів, у тому числі Державного комітету України по туризму.

Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму (Держкоммолодьспорттуризм) поділявся на три департаменти. Серед них був і Державний департамент туризму і курортів, до складу якого входили Управління організації туризму й Управління розвитку туристичної індустрії та інвестицій.

22 листопада 2000 р. Указом Президента України Держкоммолодьспорттуризм, до складу якого входив Державний департамент туризму і курортів, було реорганізовано. 14 грудня 2001 р. Указом Президента України створено Державну туристичну адміністрацію України.

Важливим кроком у створенні правових засад туристичної діяльності стало прийняття 15 вересня 1995 р. Верховною Радою України Закону України «Про туризм» (першого такого закону на теренах колишнього СРСР), який визначив стратегію і конкретні завдання розвитку туристичної сфери, став свідченням посилення уваги з боку законодавчої та виконавчої гілок влади до туристичної галузі, її проблем і перспектив.

Цей закон визначив загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму. Метою Закону було створення правової бази для становлення туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян. Забезпечення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист прав та інтересів туристів і суб'єктів туристичної діяльності, визначення їхніх обов'язків та відповідальності.

Дія цього Закону поширювалася на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, на фізичних осіб, діяльність яких пов'язана з наданням туристичних послуг, а також на громадян, які їх отримують.

Держава проголосила туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і декларувала необхідність створення сприятливих умови для туристичної діяльності.

Державна політика в галузі туризму визначається Верховною Радою України.

Основними напрямами державної політики в галузі туризму було проголошено такі:

залучення громадян до раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, ознайомлення з історико-культурною спадщиною, природним середовищем, організація оздоровлення населення;

забезпечення раціонального використання та збереження туристичних ресурсів, становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України, створення ефективної системи туристичної діяльності для забезпечення потреб внутрішнього та іноземного туризму;

створення і вдосконалення нормативно-правової бази в галузі туризму відповідно до чинного законодавства України, міжнародних норм і правил;

захист прав та інтересів держави в галузі туризму; 

створення сприятливого для розвитку туризму податкового, валютного, митного, прикордонного та інших видів контролю;