+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Навчальний посібник
К-сть сторінок:
135
Мова:
Українська
художньої творчості, передусім музичний фольклор з його культом лицарської слави і честі. Козаки були не тільки героями історичних пісень і дум, але часто і їх виконавцями. Саме в Січі розвинулося своєрідне явище української народної культури – кобзарство. Кобзарі були поетами й усними літописцями, використовували в своїй творчості історико-героїчні теми, оспівуючи бойову славу. Українські народні пісні XVII-XVIII ст. є своєрідним історичним джерелом, при цьому достовірність, певна точність поєднуються в них з душевною схвильованістю. Часом відчувається, що пісні складали безпосередні учасники подій, бо їх автори ніколи не виступають байдужими, пасивними реєстраторами історичних фактів. Вони завжди дають їм оцінку, висловлюють своє ставлення до подій, свої почуття й думки. Епічність і ліризм тісно, нерозривно переплітаються. Взагалі ліричний струмінь відрізняє українську народну історичну поезію від епосу інших народів. З часом відбулася трансформація кобзарства від співців вузько станових інтересів козацтва до співців усього українського народу.
Поетичним літописом козацького життя були народні думи, стиль яких завжди описовий, широкий та образний. Народна дума Нового часу (так званої молодшої групи) захоплює вірністю зображення, красою поетичних образів, глибиною почуттів. Думи «Хмельницький і Барабаш», «Смерть Богдана Хмельницького», «Козацьке життя» не просто реалістично відтворюють події часів Хмельниччини. Вони наповнені гумором та сатирою, але їм шкодує ліризму в порівнянні з ренесансними думами XVI ст.
Козак як лицар – людина неспокійного, переважно похідного життя – був улюбленим героєм вітчизняної літератури Нового часу.
Забава їм в степі – лов звірей, татаров
І других пліняти предков ділами ревновали,
Землею і морем везді ратовали.
Героїзм, демократизм, патріотизм – такі ідеали проповідував гайдамацький епос цієї епохи. Його народний характер визначається не тільки тим, що він створений народними співцями, а й тими благородними і визвольними ідеями, які в ньому підіймаються і стверджуються.
У формуванні української національної самосвідомості великого значення набули й спроби впорядкувати та систематизувати описи історичних подій, що спонукало до появи в культурі XVII-XVIIІ ст. такого явища, як козацьке літописання. Спочатку з’явилися короткі літописи (Львівський та Чернігівський), але наприкінці XVII ст. вони набували вигляду систематичних історичних оглядів, наприклад, історичні писання Пантелеймона Кохановського та Леонтія Боболинського.
Писалися літописи простим стилем та народною мовою (наріччям козацьким), а їх зміст завжди складали події часів Б. Хмельницького. Автори літописів – самі козаки або ті, хто з ними товаришували. Наприклад, відомий «Літопис Самовидця» був написаний людиною, близькою до гетьмана, бо в тексті використані урядові документи. До літературної скарбниці тих часів увійшли літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка. Автори іноді прикрашали літописні оповідання портретами гетьманів, що пізніше використовувалися як історичні джерела (П. Куліш, І. Рєпін). Козацькі літописи знаменували перехід до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації.
Козацтво було носієм нового художнього смаку і в просторових мистецтвах. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини, але козацтво не лише споживало художні цінності в ролі багатого замовника. Як значна військова і суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного естетичного середовища, яке представлено розписами інтер’єрів, виробами з металу, керамікою, килимами тощо.
Справжня перлина української культури Нового часу – оригінальний козацький собор, особливістю якого була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, тобто повернуті водночас до всіх частин світу, до всієї громади, присутньої на площі. Демократичність козацького п′ятиверхого собору не заважала йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема єдності конечного і безконечного. Козацький собор – це ірраціональний образ світу, що знайшов відображення у камені. Його бані зеленого та блакитного кольору прикрашені золотом або обліплені золотими зірками. Із середини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Саме козацький собор став утіленням народної мрії про небо на землі. Зразки таких архітектурних пам’яток знаходяться у Ніжині, Києві, Ромнах, Глухові, Ізюмі.
Шедевром народного мистецтва XVII-XVIІI ст., самобутнім явищем української культури стала картина-парсуна із зображенням козака Мамая. Цей образ – відображення-емблема визвольної боротьби народу на чолі з козацтвом та селянського руху. Козак-бандурист зображувався на стінах і дверях, скринях і кахлях, навіть на вуликах, однак саме картинний образ Мамая набув найбільшої популярності в народі. Він має східно-західні витоки: від Сходу у козака – тип обличчя, розташування рук, наявність музичного інструмента, а від Заходу – примхлива декоративність, моделювання обличчя, одягу, прагнення до певної індивідуалізації образу, його лірико-трагедійне забарвлення. Але загалом канонічний Мамай XVII-XVIІI ст. суто українське художнє явище; тому і ототожнювався з відомими козацькими ватажками та месниками Іваном Нечаєм, Семеном Палієм, Максимом Залізняком.
Таким чином, козацтво – це складне й багатогранне культурне явище, завдяки якому у середині XVII ст. була утворена українська держава. Саме з козацького середовища вийшла нова національна аристократія, якої так бракувало Україні, й саме вона брала на себе утвердження державності, розвиток освіти та опікування мистецтвом. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття, змінився менталітет українців, бо став реальним зв'язок часів: Україна виступила як правонаступниця демократичних засад Київської Русі. Була відновлена мова, віра, зароджувалася нова естетична культура, в якій риси європейського Нового часу поєднувалися з національною специфікою України. Тому і визначають