Історія України від Національно-визвольної війни українського народу до поділів Польщі

Економічна політика Австрії підчас панування на західноукраїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини, до складу якої патентом від 18 серпня 1786 р. була включена Буковина, граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.

Соціально-економічне гноблення посилювалося національним гнобленням, сутністю якого були спроби денаціоналізувати західних українців, позбавити їх рідної мови і культури, витруїти з їхньої свідомості все, що нагадувало б про спільність походження й історичної долі зі східноукраїнським народом. У Галичині переважними правами користувалися польські поміщики, на Буковині – румунські, на Закарпатті – угорські.

Із загарбанням Австрією західноукраїнських земель панівним класом в них залишалися феодали, яких австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів і лицарів. Шляхту звільнили від обов'язку служити в ополченні. Замість служби була встановлена грошова контрибуція. Кріпосні селяни перебували у повній залежності від поміщиків, які скрізь урізали селянські наділи, збільшували панщину, встановлювали нові повинності й захоплювали у свою власність громадські луки і пасовиська.

 

 

Російсько-турецькі війни за чорноморське узбережжя точились не одне століття. У другій половині XVIII ст. ця боротьба вступила у завершальну фазу. Вона ознаменувалася двома виснажливими війнами – 1768-1774 та 1787-1791 pp. Обидві сторони готувались до вирішальної битви. У планах підготовки до війни Росії значне місце належало Україні. На її території створювалися запаси продовольства та фуражу, велися оборонні роботи, готувались транспортні засоби.

Війни, які вела Росія з Туреччиною, лягли важким тягарем на плечі народу України. Тисячі людей залучалися на будівництво фортець та оборонних ліній. Зросли податки та інші різноманітні побори. На Україну була поширена загальноросійська система рекрутських наборів (щорічно 1-2 чоловіка від 500 душ). Термін військової служби досягав 15 років. Усе це викликало справедливе невдоволення селян та козаків, змушувало їх боронити свою волю. Частина українського населення взяла участь у селянській війні під проводом О. Пугачова. За умовами Кючук-Кайнарджійського (1774 р.) та Ясського (1791 р.) мирних договорів Російська держава здобула великі території Північного Причорномор'я та Приазов'я. У 1783 р. до її складу увійшов Крим. Росія одержала право вільного торгового судноплавства по Чорному морю. З ліквідацією Кримського ханства було також покладено край спустошливим нападам на українські землі татар та турків. Разом з тим у татарського народу була втрачена можливість самобутнього і незалежного розвитку.

 

 

Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Пруссії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.

І поділ – у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія – Галичину, Пруссія – споконвічні польські землі. У 1774 р. Австрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. – Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії.

ІІ поділ – 1793р. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські землі, Пруссія – польські землі.

ІІІ поділ – 1795 р. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Пруссія привласнила західнолитовські землі і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати.

На долі українських земель три поділи Речі Посполитої позначилися таким чином:

• за першим поділом 1772 р. до Австрії відійшла Галичина;
• за другим поділом 1793 р. до Росії відійшло Правобережжя (Київщина, Волинь, Поділля) ;
• за третім поділом 1795 р. до Росії відійшла Волинь (Берестейщина).

Поділи Польщі мали негативний вплив. Польський народ на десятиліття втратив свою державну незалежність. У результаті ліквідації державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя в межах Російської імперії опинилось 80% українців, що всупереч політиці російського царизму сприяло консолідації і розвитку українського народу.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, Російської та Австрійської, які в наступне століття продовжували здійснювати національне гноблення українського народу.

 

 

Найвизначнішим твором української національно-політичної думки кінця XVIII – початку XIX ст. став історико-публіцистичний твір «Історія Русів», написаний невідомим автором наприкінці XVIII – початку XIX ст.

Видавалась «Історія Русів» у 1818 р. Новгород-Сіверським-Полтавським гуртком, 1846 р. в Москві під авторством Георгія Кониського, 1956 р. українською мовою в Нью-Йорку і в перекладі Івана Драча 1991 р. в Києві.

Серед можливих авторів «Історії Русів», окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику, його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка, А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім’я було поставлено на титульній сторінці при публікації в Москві заперечувалось вченими практично одразу з часу появи книжки.

«Історія Русів» – це і серйозна наукова праця, і важливий історичний документ, і літературна пам’ятка. Книга має виразне антипольське та антиросійське спрямування, а основною її ідеєю є відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави (1654 р.).

«Історія Русів» мала величезний вплив на дальше формування ідеології українського національного руху та на формування національної свідомості, усвідомлення українцями приналежності до окремого народу з героїчною минувшиною.. «Історія Русів» – це гнівний осуд тиранії, рабства. Серед її цінностей – воля, незалежність народу українського. Твір мав величезний вплив на майбутні покоління літераторів, істориків, політиків. У творі подається історія України від найдавніших часів.

Саме як політичний памфлет «Історія Русів» відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а й в значній мірі вплинув на обґрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців.

«Історія Русів» – це культурно-історичний трактат, який потребує особливої уваги, глибокого вивчення в наш час.

 

 

Особливістю культурних процесів на українських землях було те, що до кінця XVIII ст. в Гетьманщині, з одного боку, і Правобережжі й західноукраїнських землях, з іншого, вони розвивалися в різних умовах. Але це не вплинуло на єдність національної культури українців. Вагомий внесок у розвиток російського мистецтва XVIII ст. зробили українські митці.

Освіта. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл – українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні ніколи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення. У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях продовжував залишатися Львівський університет. Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії в ньому відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту. Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак викладання інших предметів здійснювалося лише польською і німецькою мовами. Інститут проіснував до 1805 р. Ситуація в освітньому житті галичан суттєво змінилася із заснуванням імператрицею Марією-Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії. Щорічно в ній могли навчатися 29 юнаків із Галичини.

Книгодрукування. У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукування. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Незважаючи на постійні обмеження й заборони, українські друкарі в другій половині XVIII ст. істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків найпомітнішими були Біблія (1759 р.), «Києво-Печерський патерик» (1760, 1762 рр.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 рр.), «Буквар» (шість видань) та багато інших.

Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А. Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами. До 1800 р. тут було видано 250 книжок. Також французькою мовою друкувалася «Львівська газета».

Література. Українська література другої половини ХVІІІ ст. розвивалися на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історикомемуарної прози.

Важливе місце в літературі другої половини ХVІІІ ст. займають поетичні твори. Тогочасна поезія відображала проблеми, які були в центрі уваги українського суспільства.

Музика. Друга половина ХVІІІ ст. позначена вагомими здобутками вітчизняної музичної культури. Улюбленцями українського народу, як і раніше, залишалися козаки-бандуристи.

Прикметною рисою розвитку тогочасної української музики було посилення її зв’язків із західноєвропейською музичною культурою. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа і Києво-Могилянська академія.

Архітектура. В українській архітектурі другої половини ХVІІІ ст. співіснували різні стилі. Кращі риси архітектурного бароко. Розвинув І. Григорович-Барський.

У середині ХVІІІ ст. в українську архітектуру прийшов новий західноєвропейський стиль рококо. Він є подальшим розвитком бароко і відрізняється від нього витонченими деталями декоративного оздоблення. Будівлі в цьому стилі на українських землях споруджувалися переважно за проектами іноземних будівничих. У цей час починає також поширюватися стиль класицизму. Вищим зразком для своєї творчості його послідовники визнавали античне мистецтво. Українські народні майстри не забували також секретів дерев’яної архітектури.

Скульптура. Протягом цього часу на українських землях успішно розвивалася скульптурна творчість.

Значного поширення набуло декоративне ліплення і різьблення, що прикрашало стіни архітектурних споруд. Розвиток скульптури на Лівобережжі та в Києві пов'язаний з творчістю І. Равича. На західноукраїнських землях працювали С. Фесінгер, А. Осинський та Пензель.

Отже: 1) У другій половині ХVІІІ ст. українська культура ще по інерції продовжувала бурхливо розвиватися. 2) В українській культурі з’явилася постать світового значення – Г. Сковорода. 3) Наприкінці століття українська культура швидко стала втрачати свій самобутній характер, її видатних представників було інтегровано до російської культури, а вона сама стала набувати рис провінційної.