Історія України від Національно-визвольної війни українського народу до поділів Польщі

Щодо техніки, то вона у першій половині XVIII ст. була ще примітивною. Поступова еволюція господарства зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці: модернізується плуг, що сприяє зростанню продуктивності праці; на Лівобережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний примітивний культиватор; у виготовленні тканини дедалі більшого поширення набуває горизонтальний верстат; у ремеслі та промислах впроваджується примітивна механізація, що базувалася на енергії вітру та води.

 

 

Палій звернувся до царя, а також І. Мазепи з пропозицією приєднати Правобережжя до Гетьманщини. Проте російський уряд відхилив цю пропозицію, оскільки боявся порушувати умови «Вічного миру» 1686 р.

Польська ж шляхта була невдоволена зміцненням козацьких порядків на Правобережжі. Періодично виникали сутички козаків Палія з польськими підрозділами. На межі XVII-XVIIІ ст. ці сутички переросли у справжню війну. Визвольну боротьбу проти польсько-шляхетського панування аж до середини 1704 р. очолював Палій.

Повстання проти польського панування вибухнуло влітку 1702 р. На Правобережжі. Сучасники називали його «другою Хмельниччиною». Розпочалося воно з селянських заворушень на Поділлі і Брацлавщині. (Показати ці території на карті). Потім вогонь повстання охопив Київщину та Східну Волинь, Білу Церкву. До повстання приєдналися Самусь, А. Абазин, З. Іскра та інші козацькі ватажки. Очолив боротьбу С. Палій. Майже всі правобережні землі опинилися в руках повстанців. Поляки утримували лише Волинь.

У січні 1703 р. польський уряд кинув на придушення повстання великі каральні війська. Самусь змушений був відступити з Поділля на Київщину. Київщина залишалася під контролем Палія і Самуся.

Навесні 1704 р. повстання розгорілося з новою силою. Палій та інші керівники повстання вирішили присягнути на вірність російському цареві й українському гетьманові. Росія не наважилася відкрито приєднати Правобережжя, щоб не порушувати «Вічний мир». Російські війська з козаками І. Мазепи виступили в похід у Польщу на допомогу польському королю проти шведів.

Із вступом Мазепи на Правобережжя навесні 1704 р. повстанню було покладено край. Правобережні землі фактично підпорядкувалися українському гетьманові. Були створені нові полки.

 

 

У першій половині XVIII ст. на західноукраїнських землях діяли загони опришків. Влаштувавши у важкодоступних гірських ущелинах і лісах свої стани, вони нападали на гнобителів – шляхту, орендарів, лихварів. Опришки користувалися підтримкою місцевого населення, одержуючи від нього продовольство, зброю та захист від переслідувань. Найвищого піднесення опришківський рух у підкарпатських землях досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Майно пограбованих поміщиків опришки часто роздавали біднякам, чим заслужили славу і щиру повагу народу.

Польський публіцист К. Вуйцівський у своїй статті «Гуцули» датованій 1840 р. називав опришків «бандитами», «розбійниками». Правда Довбуша він називав благородним, оскільки той не вбив Франціська Карпінського, коли той ще був немовлям. Інший історик А. Більовський в 50-х рр. ХІХ ст. вперше виявив судові чорні книги міста Станіслава, про що сповістив у дослідженні Покуття. Пізніше інший польський історик Я. Пжезковський підтримав позицію Більовського в оцінці опришків як розбійників.

На початку 80-х ХІХ ст. цінні історичні розвідки про опришків зокрема Олексу Довбуша написав український історик Юліан Цалевич. Власне Цалевич простежив зв’язок опришківства із селянством. Історичні дослідження Ю. Цалевича справили враження на багатьох вчених. Високу оцінку розвідкам Цалевича про Довбуша, дав сам Іван Франко. Відомо, що Цалевич зібрав матеріали не тільки про Довбуша, але і інших ватажків І. Бойчука та В. Баюрака. По суті Юліан Цалевич виявився першим історіографом опришківського руху.

Після смерті Ю. Цалевича, якщо не брати до уваги окремі оцінки І. Франка щодо опришківського руху, таких цілісних характеристик опришкіани не було зроблено аж до появи праць відомого сучасного історика В. Грабовецького, котрий сам виявився земляком О. Довбуша.

Сам В. Грабовецький присвятивши все своє наукове життя опришківського руху, на основі архівних джерел зробив фундаментальний внесок в українську історіографію. Після Ю. Целевича це другий стовп опришківської історіографії, він навіть перевершив Цалевича в обсязі і якості дослідження опришківського руху.

Майже 60 років В. Грабовецький приділяє увагу вивчення історії опришківства. В своїх розвідках про опришківський рух науковець розширив територію діяльності опришків, і цим він спростував твердження деяких істориків про локальну винятково покутську діяльність виступів опришків.

В історичних працях В. Грабовецького описано побут опришків, як зауважує сам В. Грабовецький, в його працях вималювалася картина обставин трагічного героя Олекси Довбуша. В. Грабовецький довів що не тільки опришківський рух мав не тільки соціальний, а й національний характер. І було б неправильно зводити опришківство до селянського бунту. Бо в ньому були присутні і міщани, дрібна шляхта, козаки і духовенство. В. Грабовецький доводить, що опришківський рух тісто переплітався із національно-визвольним рухом у всеукраїнському масштабі. За останні пів століття фактично жодному історикові не вдалося скласти гідну конкуренцію В. Грабовецькому в дослідженні опришківського руху.

Вивчаючи архівні документи, відомий історик Ю. Целевич досить чітко визначив соціальне походження Довбуша, він належав до найбіднішої верстви сільського населення – комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Довгий час не вдавалося встановити точний рік народження