Історія України від Національно-визвольної війни українського народу до поділів Польщі

 

 

24 жовтня 1708 р. І. Мазепа разом з 4 тис. козаків вирушив до шведського табору, а 29-30 жовтня між українцями і Карлом XII було укладено всім відомий договір.

Реакція Петра І на договір була миттєвою. Російська армія на чолі з О. Меншиковим вогнем і мечем пройшла містечками і селами Ніжинського полку, а 2 листопада, після зради прилуцького полковника І. Носа, захопила столицю Гетьманщини – Батурин. Одночасно з цим із кінця жовтня 1708 р. Петро І розсилає по Україні грамоти, в яких описувалося зрадництво Мазепи і закликалося боротися проти його прибічників.

Подальші роки війни показали, що союз зі Швецією, який був укладений 1708 р. Мазепою, став останнім шансом для здобуття державності України нової історичної доби.

Фактично в українському історіографічному просторі ХІХ-ХХ ст. усталилися дві інтерпретаційні моделі щодо висвітлення комплексу питань, пов’язаних з українсько-шведським зближенням 1708-1709 рр. та його безпосереднім наслідком – Полтавською битвою.

Першу з цих моделей було перенесено на український ґрунт з офіційної імперської історіографії, де вона пройшла достатнє апробування в працях М. Устрялова, Н. Юнакова, Г. Леєра, С. Соловйова та інших дослідників. Підтримана такими представниками національної історичної думки, як Д. Бантиш-Каменський, М. Костомаров, О. Лазаревський, вона відродилася вже в якості панівної і набула свого подальшого розвитку в радянській Україні. Головним концептом, який визначав авторські підходи та гіпотези щодо пояснення тих чи інших аспектів українсько-шведських відносин та в цілому подієвої канви та кінцевого результату Полтавської битви, виступала так звана зрада українським гетьманом свого північного протектора. Однак слід підкреслити, що українським радянським історикам було б несправедливо відмовляти в фактологічному наповненні подій, які супроводжували появу та перебування армії Карла ХІІ в Україні.

Друга ж модель, започаткована представниками української державницької школи зламу ХІХ-ХХ ст., пізніше визначала основне спрямування студій над мазепинською добою в наукових центрах Галицької України (до 1939 р.) та української діаспори. Зокрема, у післявоєнний період її засадничі принципи було розвинуто в працях І. Борщака, Д. Дорошенка, В. Доманицького, С. Килимника, Б. Крупницького, О. Купринця, В. Луціва, Є. Маланюка, Т. Мацьківа, Р. Млиновецького, О. Оглоблина, В. Січинського, О. Субтельного. Її сутнісну основу становить сприйняття політичного виступу І. Мазепи як закономірного результату його прагнень до унезалежнення Українського Гетьманату.

Наголошуючи на дискусійному характері та упереджених трактуваннях в історіографії питання щодо з’ясування пов’язаних з цим кроком планів українського гетьмана, Б. Крупницький підкреслював, що через відсутність автентичних джерел “історична наука може ставити тут лишень гіпотези, і ледве прийде колись до остаточного рішення”. Яскравим прикладом цього може слугувати твердження М. Костомарова, що основною метою переговорів І. Мазепи з Карлом ХІІ було намагання скерувати шведську армію в Україну. В майбутньому ця гіпотеза відомого вченого знайшла собі опонентів як в українській діаспорі, так і в самій Україні. Пояснюючи небажаність для гетьмана вступу шведської армії на терени Гетьманщини, Б. Крупницький, зокрема, наголошував на тому, що І. Мазепа, як політик-державник, добре розумів, що тим самим Україна опинялася в самому епіцентрі російсько-шведського протистояння. Розвиваючи цю думку, О. Оглоблин підкреслював, що зав’язання політичних відносин із Шведською короною розглядалося І. Мазепою як шлях до виведення козацької держави з антишведської коаліції, а в майбутньому – до повного розриву з Росією. Вчений наголошував на тому, що українсько-шведська угода 1708 р. відзначалася прелімінарним характером, і лише 1709 р. між урядами України і Швеції було укладено міждержавний договір.

Українські науковці В. Горобець, О. Гуржій, В. Борисенко, Л. Мельник, Ю. Мицик, С. Павленко, В. Сергійчук, В. Смолій, Т. Чухліб, В. Шевчук та інші на основі широкого комплексу нових документів, використання історіографічної спадщини, здобутків зарубіжних наукових центрів реабілітують діяльність гетьмана. Вони стверджують: гетьман І. Мазепа виражав опозиційний царизму рух козацької старшини; Північна війна Росії проти Швеції спричинила антиколоніальне повстання у Гетьманщині; українсько-шведський союз передбачав звільнення України, але поразка під Полтавою посилила її залежність від імперського центру.

Український історик Д. Дорошенко писав, що, незважаючи на невдачу і відсутність протягом тривалого часу українсько-шведських стосунків (від І. Виговського і до І. Мазепи), «Швеція, як держава, що не межувала безпосередньо з Україною й не мала з нею ніяких спірних питань, була найзручнішим союзником, що його в той час могла собі знайти Україна». Безперечно, це розуміли І. Мазепа та його оточення.

 

 

5 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) відбулася козацька рада. Гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи – генерального писаря його уряду Пилипа Орлика.

Ця подія започаткувала нову сторінку в історії українських визвольних змагань, адже ще ніколи гетьмана не обирали за кордоном. Пилип Орлик очолив першу потужну українську політичну еміграцію у Західній Європі.

Згуртовані навколо