Історія України від Національно-визвольної війни українського народу до поділів Польщі

Отже, Сірко неодноразово здійснював походи на Крим, визволив тисячі невільників, переміг у 55 битвах. За військову звитягу І. Сірко протягом останніх 17 років життя (1663-1680) 8 разів обирався кошовим.

 

 

На Лівобережжі велику групу населення складали козаки. Козацтво було звільнене від багатьох податків, мало право власності на землю, користувалося пільгами у торгівлі та заняттях промислами.

За переписом 1666 р. на Лівобережжі нараховувалося близько 90 міст і містечок. У багатьох з них існували магістрати, які керували їх внутрішнім життям. Великі міста (Київ, Полтава, Чернігів, Ніжин) були важливими центрами ремесла і торгівлі. У другій половині XVII ст. на Лівобережжі працювали ремісники близько 300 спеціальностей.

Уся територія Гетьманщини поділялася на полки та сотні. Усі поточні справи на території полку чи сотні вирішували полкові та сотенні канцелярії.

У другій половині XVII ст. важливу роль у регулюванні суспільних відносин в Україні, і насамперед у Гетьманщині, стали відігравати договірні статті, підписані гетьманами України і козацькою старшиною, з одного боку, і московськими царями та їхніми представниками – з іншого, що стали начебто зразком основного закону України.

Провідне місце в системі українського законодавства посідали акти гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот. Крім загальнообов'язкових універсалів, що стосувалися всього населення, органів влади й управління на всіх підвладних гетьману територіях, були й спеціальні, що стосувалися окремих категорій населення або окремих людей, окремих воєнно-адміністративних органів, конкретних посадових осіб.

Поступово роль виборних органів занепадає. Гетьмани все рідше скликали загальні військові ради, обмежуючись обговоренням питань внутрішньої політики у вузьких радах, на яких була присутня тільки козацька старшина; полковники і сотник у кінці XVII ст. уже не обираються, а призначаються гетьманом і царським урядом.

Царський уряд відразу ж після Переяславської ради став на шлях послідовного обмеження прав гетьманської адміністрації. У1669 р. у Глухівських статтях було скасовано права Гетьманщини на самостійну зовнішню політику. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежили економічну самостійність, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини (заборонялося вести торгівлю з Кримом, рекомендувалося сприяти російсько-українським шлюбам, вимагалося під страхом смерті приймати неповноцінні монети, які спеціально карбувалися для московського війська). Усі справи, пов'язані з Україною, царизм вирішував через Малоросійський приказ, що прагнув поставити під контроль діяльність органів управління Гетьманщини.

 

 

Адміністративно-територіальний та адміністративно-військовий устрій Слобідської України:

Сформувалося п’ять козацьких полків – Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Тобто, устрій був полково-сотенний. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною.

Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів.

Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялося успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини.

У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі. Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні до тих, що існували на Гетьманщині. У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах, і затверджувала їх московська влада.

Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в якій визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний склад – реєстр усіх слобідських полків – містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу. Слобідське військо формувалося з місцевих козацьких полків, а запорізьке – з добровольців.

Кількість міст на Слобожанщині протягом другої половини ХVІІ ст. зросла утроє. Найбільшим містом на Слобожанщині був Харків.

Соціальний устрій, народне господарство та соціально-економічні відносини Слобідської України:

Основна маса населення Слобідської України у другій половині 17 ст. складалася із селян та козаків. Відмінність селян від козаків полягала у тому, що вони мали платити податок до царської казни. Протягом другої половини XVII ст. населення Слобожанщини збільшилося від 50 до 250 тисяч чоловік, 80% яких складали українці. Щоб привабити українців, московський уряд надавав їм певні свободи: право займанщини, податкові та інші пільги.

Основним станом було козацтво. Воно поділялося на старшину, виборних козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми.

Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було.

Економічною основою розвитку України традиційно залишалося сільське господарство, а його провідною галуззю – зернове землеробство. Сільське господарство Слобожанщини розвивалося прискореними