Історія України від Національно-визвольної війни українського народу до поділів Польщі

Україна, Польща і Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав, об’єднаних лише спільно обраним королем. Церковну унію належало скасувати в усіх трьох державах. Передбачалося створення двох університетів, причому один із них отримував статус академії (Києво-Могилянська академія), а також колегіумів, гімназій, різних шкіл і друкарень. Запроваджувалася цілковита свобода слова і друку.

Гадяцький договір був більш виваженим і чітким, ніж договір 1654 р. Та, на жаль, не судилося втілити в життя, тим паче, що Польща не збиралася дотримуватися його умов. Народні маси були невдоволені свавіллям польських військ та не бажали повернення до минулих часів.

Гадяцький договір оцінюють по-різному. Однак безсумнівним є те, що договір був яскравим прикладом пошуку українською елітою в надзвичайно складних історичних умовах шляхів для збереження реальної незалежності України та перспектив розвитку державності. Також договір свідчить про масштаби мислення І. Виговського, який шукав місце для України у спільноті європейських держав.

Українсько-польську угоду певною мірою аналізували такі російські учені, як С. Соловйов, Г. Карпов, В. Ейнгорн, Д. Іловайський, М. Покровський, В. Пічета та ін.

С. Соловйов вважав, що в Україні йшла боротьба двох партій (військової старшини і народної). Історик писав, що приєднання до Москви було справою народної більшості і більшість ця до цих пір не мала жодної причини пожалкувати. Інші погляди були у меншості, що знаходилася вгорі: для цієї меншості, для військової старшини і особливо для шляхти з’єднання з шляхетською державою, з Польщею було більш привабливим.

Думку Соловйова, так або інакше, сприйняли такі російські вчені, як Г. Карпов, В. Ейнгорн, К Бестужев-Рюмін, О. Барсуков, генерал Г. Леєр, В. Сергеєвич, Є. Замисловський, І. Худяков, Д. Іловайський, В. Ключевський, М. Покровський, С. Платонов, І. Розенфельд.

В. М’якотін стверджував, що значна частина української старшини і народу не хотіли розриву з Польщею. Але він вбачав у боротьбі партій не стільки класовий, скільки географічний фактор, пояснюючи її орієнтацією Правобережжя на Річ Посполиту, Лівобережжя – на Москву.

Таким чином, на думку російських істориків, Гадяцький договір став для І. Виговського і старшини, що підтримувала його, результатом вільного вибору. Причиною укладення договору, за словами російських учених, стало прагнення старшини, пройнятої духом польської шляхти, повернутися в лоно Речі Посполитої.

Уся російська історіографія, слідом за С. Соловйовим, визнала Гадяцький трактат доказом шляхетських устремлінь гетьмана і старшини. Але далеко не всі історики визнали трактат, укладений І. Виговським, його дипломатичною перемогою.

Першим, хто висловив свою незгоду з думкою, що Гадяцький договір став успіхом Гетьманщини, був учень С. Соловйова Г. Карпов. Він указував на зменшення реєстру до 30 000 чол. і на те, що унія не була скасована.

На думку В. Ейнгорна, Гадяцький договір перетворював Україну на таку ж шляхетську республіку, якою була Польща. Він надавав також великі права представникам вищого українського духівництва. Але одна справа декларація, інше – реальність. Учений указував на те, що про нездійсненність Гадяцького договору поляки говорили при самому його укладенні.

В радянській історіографії Гадяцьку угоду трактували однозначно негативно, Виговського зображали, як людину, що продала Україну шляхетській Польщі. Але, в новітній історичній науці склалися більш адекватні суперечливим реаліям тієї доби уявлення. Сучасна російська дослідниця Тетяна Таірова-Яковлева називає Гадяцький трактат феноменом думки української політичної еліти того часу: “Гадяцьку угоду можна порівняти тільки із Конституцією Пилипа Орлика. Саме так корисно і цікаво вивчати цей документ. ”

На думку Н. Яковенко “Ідеї Гадяцького трактату є яскравою пам’яткою політико-правової думки свого часу, що за умов реалізації справді б мали шанс утвердити майбутнє польсько-литовсько-білорусько-української спільноти і оновити Річ Посполиту через нові форми співжиття народів”.

26. Гетьманування Юрія Хмельницького. Переяславські статті 1659 р. Слободищенський трактат.

Юрій Хмельницький – молодший син Б. Хмельницького. Народився на хуторі Суботові, деякий час навчався в Києво-Могилянській колегії. У квітні 1657 року на старшинській раді, скликаній Б. Хмельницьким, 16-річний Юрій був проголошений гетьманом України, а по смерті його батька на козацькій раді в Чигирині козаки підтвердили свій вибір. Та Юрій не тільки не мав хисту до військової та державної справи, а й був слабкою особистістю без чітких переконань, людиною, якою було легко маніпулювати. Це не залишилося непомітним для іноземних загарбників, які стали вміло використовувати його як маріонетку для досягнення своїх політичних цілей. Неодноразово він то підкорявся Московському царству, то повертався в бік Польщі, то ставав васалом Османської імперії. Урешті-решт, це й занапастило Ю. Хмельницького: його вбито за невідомих обставин, і навіть точна дата смерті гетьмана невідома.

11 вересня 1659 року Військова козацька рада обрала гетьманом України Юрія Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька.

Скориставшись скрутним становищем України, московський уряд і його уповноважений князь О. Трубецький примусили Юрія Хмельницького укласти 17 жовтня 1659 Переяславські статті, які означали розрив Гадяцької