Історія України від Національно-визвольної війни українського народу до поділів Польщі

Переяславська рада у 1654 році лише започаткувала оформлення московко-українських відносин, бо ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити переговори.

Але лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою – тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.

Сторони по-різному оцінювали положення Переяславської угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина намагалися розширити й зміцнити українську автономію, то царський уряд прагнув розширити згодом свою участь у внутрішніх справах України, поступово перетворюючи її на звичайну провінцію Московської держави. Так, уже в 1654 р. він поставив у Києві сильний гарнізон, почавши будівництво для нього окремої фортеці та посадивши воєводу, що й став безпосереднім представником царської влади в Україні.

Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив правову форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки і укладення, передусім, воєнного союзу з Московською державою.

Восени 1656 р. під час підписання між Росією і Польщею Віленського перемир’я до цього заходу не були допущені українські посли. У подальшому, особливо після смерті Б. Хмельницького у 1657 р., Росія, ігноруючи рішення Переяславської ради й умови «Березневих статей», пішла шляхом обмеження козацько-старшинського самоврядування в Україні.

 

 

1 жовтня 1653 р. московський Земський собор вирішив гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке прийняти й розпочати війну проти Польщі. У зв’язку з рішенням Земського собору до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори, вручення царської грамоти і клейнодів відбулися на раді в Переяславі 8 січня 1654 р.

Козацька угода складалася з 23 статей від імені гетьмана і Війська Запорозького. Основна ідея цих статей – встановлення таких міждержавних відносин, за яких Україна залишатиметься як внутрішньо, так і зовнішньо самостійною. Саме з цими статями українське посольство прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р. Унаслідок тижневих переговорів проект договору з козаками дещо змінили, узгодили 17 статей (Березневі статті), а з шести дуже важливих узгодження відклали на пізніше.

У Березневих статтях ішлося про те, що гетьмана обирає військо і тільки сповіщає про це царський уряд; гетьман і військо можуть налагоджувати відносини з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною тільки під контролем царської влади; реєстр визначався у 60 тисяч козаків; про збір коштів на утримання козацького війська та оплату старшині; про збереження прав станів, світських і духовних; про збереження в містах виборного управління і т. д. Богдан Хмельницький фактично зберіг становище незалежного глави держави.

Документи, укладені під час українсько-московських переговорів 1654 р., встановлювали міждержавні взаємини, що не обмежували незалежності України. Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України і Московії у своєрідну конфедерацію Адже договір між двома державами загалом був рівноправним і (за умов дотримання) взаємовигідним. Водночас він був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.

В науковій літературі, як відомо, існують різні оцінки укладеного союзу (інкорпорація, унія, васалітет, військовий союз, протекція та ін.). В радянській історіографії, як відомо, з 50-х років утвердилося твердження, що в 1654 році мало місце возз'єднання України з Росією.

На думку сучасних українських істориків М. Брайчевського, О. Апанович, Ю. Мицика, В. Степанкова та ін., таке тлумачення не відображає суті цієї події – воно має, безперечно, не науковий, а насамперед ідеологічно-політичний зміст. Адже «возз'єднання» означає з'єднання складових частин того, що становить собою єдине ціле. В даному випадку мало місце не возз'єднання окремих частин Російської держави чи державних утворень російського народу, а входження на певних умовах до складу Росії держави, створеної іншим, хоча й етнічно близьким народом. Як виявив дослідник доби козацтва Юрій Мицик, особливістю українсько-московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного із станів – ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків.

Загалом же широкий спектр рiзноманiтних оцiнок i характеристик договору, його форми i змiсту, а також його iсторичної квалiфiкацiї, що мiстяться в працях дослiдникiв зводиться до кiлькох основних тлумачень. Такi iсторики, як росiянин В. Мякотiн та українцi М. Грушевський i А. Яковлiв, вважали, що Переяславо-Московський договiр був формою васальної залежностi, за якої сильнiша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українцiв), не втручаючись у її внутрiшнi справи; українцi ж зобов’язувалися сплачувати царевi податки, надавати вiйськову допомогу i т. д. Iнший український iсторик В. Липинський вважає, що договiр 1654 р. був не чим iншим, як лише тимчасовим вiйськовим союзом мiж Московщиною та Україною. Радянськi iсторики в своїх працях обстоювали постулати, якi були сформульованi в спецiальнiй постановi ЦК КПРС («Тези до 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654-1954), схваленi ЦК