Історія України від Національно-визвольної війни українського народу до поділів Польщі

 

 

Андрусівське перемир'я – угода, укладена в 1667 році строком на 13, 5 років між Росією і Річчю Посполитою. Ця угода і завершила активну фазу Російсько-польської війни 1654-1667 за території сучасної Україна і Білорусії. Назва походить від села Андрусово, в якій воно було підписано. На переговори, де вирішувалась доля України, її представників не запросили.

За умовами перемир'я Польща визнавала входження Лівобережної України до складу Московської держави. Правобережна залишалась за Польщею. Слід підкреслити, що Андрусівським перемир'ям Москва остаточно відмовлялась від свого зобов'язання захищати Україну від посягань Речі Посполитої.

Андрусівське перемир'я переповнило чашу терпіння П. Дорошенка. Воно похоронило його ілюзії щодо створення соборної суверенної України.

Андрусівський договір поділив Україну на Лівобережну, російську, та Правобережну, польську.

Всупереч волі українського народу, Росія і Польща у 1686 р. підписали «Трактат про вічний мир», який закріплював основні положення Андрусівського перемир'я й показав, що Росія щодо України остаточно відмовилася від своїх зобов'язань 1654 р.

За ним: Польща відмовлялась від претензії на Київ. Північна Київщина та Брацлавщина мали стати нейтральною зоною між Польщею та Московською державою. Правобережна Україна залишалась під владою Польщі, Лівобережжя – Москви.

«Вічний мир» остаточно закріпив поділ українських земель між двома державами,, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні..

Розподіл країни був величезною політичною катастрофою для української державності.

Таким чином, український народ залишився роздробленим і був позбавлений можливості створити власну державність. Мети, до якої прагнув український народ у визвольній війні 1648-1654 рр., так і не було досягнуто.

 

 

Після підписання Б. Хмельницьким Березневих статей Січ почала відокремлюватися від Гетьманщини й відігравати власну роль у політичному житті України. Уже за часів Руїни Запоріжжя відновило свої позиції, тут переховувалися опозиційні до гетьманської влади сили. Проте на самій Січі вже не було колишньої єдності – поступово тут виникло декілька політичних таборів: проросійський, орієнтований на Туреччину й Крим.

Згідно з поділом України у 1667 р. внаслідок підписання Андрусівського миру Запоріжжя мало перебувати під спільним управлінням Росії та Польщі, але фактично визнавало верховенство тільки Росії, що й було закріплено «Вічним миром» у 1686 р. Внутрішній устрій Січі залишався незмінним. Та якщо Річ Посполита жодним чином не впливала на козацтво, то стосунки запорожців з Росією значно зміцніли. Незважаючи на всі зусилля Москви заручитися підтримкою Запоріжжя, козаки поступово змінювати свою орієнтацію, вони прагнули миру з турками й татарами, а натомість були налаштовані проти Москви.

Січ у період Руїни намагалася грати самостійну роль у політичному житті України. При І. Виговському Запоріжжя склало йому опозицію, а кошовий Я. Барабаш був одним із керівників повстання проти гетьмана. Січове козацтво на Правобережжі активно протидіяло політиці П. Дорошенка і підтримувало його суперників П. Суховія й М. Ханенка.

Січ залишалася однією з головних сил для захисту України від набігів кримських татар.

Одним із найвідоміших отаманів Запорозької Січі другої половини XVII ст., який особливо уславився непримиренною багаторічною боротьбою проти Криму був Іван Сірко (початок XVII ст. – 1680 р.).

Постать І. Сірка – одна з найбільш суперечливих в українській історії. Уперше в письмових джерелах ім'я І. Сірка згадується в 1653 р.

У 1658-1660 рр. подільські козаки обирали його вінницьким (кальницьким) полковником. І. Сірко був серед тих, хто виступав проти гетьмана І. Виговського. Саме він організував і здійснив військовий похід на Аккерман, що спричинив розпад україно-татарського союзу й не дав можливості І. Виговському скористатися результатами перемоги під Конотопом. І. Сірко зі своїми козаками примусив І. Виговського зректися булави і зробив усе можливе, щоб вона потрапила до рук Ю. Хмельницького. За це він отримав від російського царя винагороду – «двісті золотих та на триста рублів соболів».

Багаторічний кошовий отаман Запорозької Січі Іван Дмитрович Сірко народився в козацькій родині слободи Мерефи. Дуже рано виявив воєнний талант і бажання козакувати. Пройшовши бойову виучку у Визвольній війні, став вірним і послідовним борцем за свободу і незалежність України. У 1658 р. він – полковник Вінницького полку, а в 1663 р. його вперше обирають кошовим отаманом Січі. На цей уряд він переобирався вісім разів і кошовим скінчив нелегкий бойовий шлях у 1680 р.

Очолюючи чверть століття боротьбу із зовнішніми ворогами, він виграв 55 битв і лише в одній відступив. У бою був сміливий, хоробрий, швидко орієнтувався у складній ситуації. Татари боялися його, називаючи урус-шайтаном (чортом), лякали його іменем дітей.

Прагнучи захистити незалежність України, Сірко виступав проти союзу I. Виговського та П. Тетері з Польщею. Підтримуючи П. Дорошенка як борця за незалежність України, він водночас засуджував його підкорення султанові, а потім і перехід під владу Москви. Як невдоволений Андрусівською угодою і розподілом України, а також противник обрання I. Самойловича гетьманом Лівобережної України, він 1672 р. потрапляє до рук Москви і зазнає заслання у Тобольськ. Але, незабаром звільнившись,