Історичні аспекти розвитку Української культури у другій половині XIX - на початку XX століть

Використовуючи методи конкретно-історичного та проблемно- хронологічного аналізу розглядається розвиток української культури другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Особливу увагу приділено розвитку освіти робітників і селян, ліквідації неписьменності української нації. Охарактеризовано роботу державних органів другої половини ХІХ ст. під впливом творчості Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, П. Скоропадського, В. Вернадського та ін. Показано роботу Центральної Ради, Гетьманату і Директорії. Виділено сюжет в якому йдеться про стрімкий розвиток науки і техніки, що створило своєрідну ситуацію в культурному процесі. Протягом одного покоління сформувалися не тільки нові галузі науки і техніки, а й нові соціальні верстви населення, значно збільшився інтелектуальний потенціал суспільства. Наголошено на утисках і заборонах Російської імперії, що тормозили розвиток української нації.

Ключові слова: українська культура, ліквідація неписьменності, Центральна Рада, Гетьманат, Директорія, Т. Шевченко, І. Франко, В. Антонович, В. Вернадський та ін.

 

Розвиток української культури другої половини XIX ст. відбувався під впливом творчості Т. Г. Шевченка, який підніс культуру свого народу до загальноєвропейського рівня. Однак, щоб утриматися, не зазнати асиміляції потрібні були натхнення і клопітка робота наступних поколінь діячів культури, спрямована на консолідацію усіх інтелектуальних можливостей народу. На жаль в цей період розвій Української культури неодноразово штучно переривався, оскільки щодо східнослов’янських народів Російської імперії здійснювалася інкорпорація в «Єдиний російський народ». У звітах перепису 1897 р. великороси, малороси, білоруси значилися під однією назвою «Русские»«.

Розглядаючи цей період слід мати на увазі, що лібералізація суспільно – політичного життя Російської імперії в 60-70-х роках спонукала до створення національних шкіл в Україні. Такі школи на відміну від українців і білорусів були у народів Прибалтики, поляків, татар та ін. Оцінюючи таке становище на освітянській ниві, М. Драгоманов писав: «Зменшити своє горе народ міг би і тепер, якби був просто письменний... а коли б він був добре освічений наукою. тоді б двох днів не протримались би усі порядки, що тепер доводять народ до стану робочого скоту» [1, с. 7].

У 1861-1862 рр. уже формується мережа недільних шкіл, друкується навчальна література: серед цієї літератури «Буквар южноруський»

Т. Г. Шевченка, арифметика Д. Мороза, граматика П. Куліша та ін. Для підготовки педагогічних кадрів у Києві було засновано «Временную педагогическую школу». У 1862 р. Петербузький комітет грамотності клопотався, щоб дозволити впровадити освіту в Україні рідною мовою. Проте ці плани залишилися нездійсненними.

Загальновідомо, що зародки початкової освіти в Україні були придушені Валуєвським циркуляром 1863 р., який наклав важкі пути на Українську культуру взагалі: «більшість малоросів самі весьма ґрунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, що вживає простонароддя, є також російська мова, тільки зіпсована впливом на нього Польщі» [2, с. 211-212]. Циркуляр заборонив друкування підручників, популярної літератури, друкованих книг українською мовою.

Цей процес був посилений характером реформи освіти. У другій половині XIX ст. на українських землях залежно від державного підпорядкування викладання велося різними мовами: російською, польською, німецькою. Російська мова панувала на Лівобережній та Степовій Україні. У 1864 р. всі початкові школи дістали єдину назву – початкові народні училища. Вони були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: закон божий, письмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. Таких шкіл на кінець XIX ст. було лише 17 тис., внаслідок чого близько 70% дітей залишилися поза школою [3].

У 1864 р. було створено гімназії двох типів: класичні і реальні. Ці ланки були середньо-освітньої школи були проголошені безстановими і загальнодоступними, хоч за навчання необхідно було платити. Третини навчального часу у класичних гімназіях відводилися грецькій і латинській мовам, а природознавство, хімія майже не вивчалися. Випускники цих закладів без іспитів могли здобувати освіту в університетах. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика і креслення. По закінченню учні могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Для жінок існували окремі жіночі гімназії, вищі жіночі курси, метою яких була підготовка дівчат-матерів сім’ї. Наприкінці XIX ст. в Україні існувало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ [3, с. 211].

На той час вищу освіту в Україні можна було здобути у трьох університетах: Київському, Харківському, Новоросійському, заснованому на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р. Загальна чисельність студентів була незначною і досягала близько 4 тис. чоловік. Проте бурхливий розвиток економіки у другій половині XIX ст. зумовив потребу у створенні вищих навчальних закладів, таких як Київський політехнічний інститут (1898), Південно-Російський інститут у Харкові (1865), Вище гірниче училище в Катеринославі та інші. На початку XX ст. в Україні діяло 27 вузів, де навчалося 35 тис. студентів [3, с. 212].

Складною була ситуація з освітою в Західноукраїнських землях. Навчання в усіх школах, крім початкових, у Галичині і Буковині велося лише польською й німецькою мовами. У 1890 р. загальна кількість неписьменних досягла у Галичині 66, 4% а в Буковині – 75%. В українських початкових школах діти могли вчитися до четвертого класу, а наступну освіту здобували в іншомовних закладах. Незважаючи на певну лібералізацію освітньої справи в Австро-Угорщині, домінування польської освіти збереглося і на початку XX ст. У