Історичні аспекти розвитку Української культури у другій половині XIX - на початку XX століть

У 80-ті роки утверджується епоха реалізму, свідченням цього поява таких творів, як «Безталанна», «Назар Стодоля», «Наймичка», «Лимерівна», які збагатили українську драму колоритними жіночими образами, несли високі ідеї добра і милосердя.

Велике значення літератури для прогресивного поступу українського народу підтвердив своєю творчістю І. Франко. Його багатогранна діяльність, літературне та філософське осмислення літературних процесів знайшли своє втілення у визвольному прагненні українського народу. Творчість І. Франка сприяла тому, що українська література займала важливе місце серед інших літератур слов’янства і світу. Запропоноване самобутнє вирішення важливих суспільних, етнофілософських і художніх проблем, були створені естетичні цінності, що підійняли українську літературу на світовий рівень.

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробили Л. Українка, В. Винниченко, М. Коцюбинський та ін. У творчості названих письменників виразно проявлявся вплив імпресіонізму, експресивні барви стають необхідним засобом поетики, поглиблюється філософічність їх творчості. Саме завдяки літературній практиці на початку ХХ ст. українська культура, не будучи з відомих причин домінуючою, вже була здатна приваблювати інтелігенцію, широкі верстви населення, надихали своїми високими моральними ідеалами [11, с. 18].

Отже, у другій половині XIX – початку ХХ ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, незважаючи на систематичні утиски і заборони. У таких умовах українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами. Діячам культури доводиться долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, а й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької та польської культур. Це пригнічувало творчий потенціал народу, виснажувало духовні сили нації. Історія культури цього народу доводить, що при відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати. Саме це й було характерно для розвитку української культури цього періоду. Його головним здобутком можна вважати утвердження етнокультурної відокремленості українського народу, що створило ґрунт для становлення державності в роки національно-визвольної революції 1917- 1920 рр.

Розглядаючи культуру періоду боротьби за державну незалежність України у першій чверті ХХ ст. вважаємо за необхідність проаналізувати культурну політику Центральної Ради. Слід мати на увазі, що Перша світова війна призвела Російську державу до глибокої суспільно -політичної кризи, внаслідок якої відбулася Лютнева (1917) революція. У ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і розпочалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною цих перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю боротьбу очолила Центральна Рада, що утворилася в березні 1917 р., яка поставила за мету відновлення держави українського народу.

Невід’ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання культурно-освітнього будівництва в Україні. Потреба в цій роботі диктувалася тим, на 1917 р. загальноосвітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70%. У деяких регіонах цей показник сягав навіть понад 80%. Таке становище було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким суспільно-політичним устроєм, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі.

На це була спрямована й діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Сам же процес навчання ґрунтувався на мовах й культурних надбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і подальший розвиток національно – культурних досягнень українського народу. З весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавча Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів. Завдяки тому, що упродовж 1917 – початку 1919 рр. мережі шкіл та реконструкції діючих із збільшенням у них класів, навесні 1919 р. з 3, 36 млн. дітей шкільного віку навчалося 2, 3 млн. осіб. На практиці це означало, що порівняно з 1916-1917 навчальним роком кількість тих, хто навчався у школі збільшилась на 600 тис., тобто на 20%. У низці областей (Полтавській, Чернігівській, Херсонській) цей показник сягав 75-80%, а на Катеринославщині школи охопили навчанням 9 0% дітей [12, с. 17].

Важливим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження української видавничої справи, створення бібліотек, розвиток національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.

У складних соціально-економічних обставинах та збройного протистояння різних політичних сил, Центральна Рада на культурно освітянській ниві зробила досить багато. Зокрема, упродовж осені – літа 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5, 4 тис. загальноосвітніх шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, низка українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів. А зокрема, на початку 1918 р. Центральна Рада та уряд УНР схвалили проект відкриття дев’яти українських університетів у Харкові, Сумах, Полтаві, Кременчуці, Вінниці, Чернігові, Кам’янець- Подільському, Умані, Катеринославі [12, с. 73].

Отже, у період правління Центральної Ради в Україні почалося відкриття нових університетів, інститутів, збільшився прийом до них студентів всіх соціальних верств населення для безкоштовного навчання розгорталася українізація вищої освіти, посилювалася матеріально-технічна база освітніх закладів. Усе це заклало основи для формування системи національної вищої освіти.

Значного розвитку вища освіта досягла за часів Гетьманату. Рада міністрів за особистою участю П. Скоропадського спрямувала свої дії на розкриття нових українських університетів у всіх регіонах держави. Намічалось і реалізовувалося кардинальне поліпшення науково-педагогічної роботи діючих ВНЗ, розширення будівництва мережі різнопрофільних інститутів, посилення українізації вищої освіти та поліпшення її фінансування. Реалізуючи ці задуми, уряд улітку 1918 р. на поточні потреби ВНЗ виділив 6, 28 млн. крб., у тому числі 5 млн. на зарплату викладачам.

У відповідності до рішення Ради Міністрів набули статусу державних і українських у минулому російських університетів в Києві, Харкові, а також Катеринославський гірничий, Харківський технологічний і ветеринарний та Київський політехнічний інститут. У них відкривалися нові кафедри з української філології, історії, культури, західно-руського права тощо [12, с. 75].

Проблему подальшого розвитку вищої освіти активно вирішувала Директорія УНР. Зокрема, у січні 1919 р. за розпорядженням Міністерства народної освіти створюється «Комісія у справах вищих шкіл та наукових інститутів». До її складу ввійшли Г. Павлуцький, Д. Антонович, В. Вернадський, Б. Кістяківський та інші відомі вчені. Комісія підтримала курс побудови вищої освіти, прийнятий попередніми урядами, і доповнила його власними пропозиціями щодо подальшого розвитку цієї справи. Узагальнено це зводилося до надання медичної допомоги ВНЗ, перебудови їх структури у відповідності до нових вимог, підготовки національних кадрів, заснування нових навчальних закладів, визначення основних напрямів дослідницької роботи інститутів, університетів та наукових товариств. У відповідності до цих завдань було переглянуто асигнування вищої школи й прийнято рішення про збільшення її матеріальної бази та оплати праці професорсько-викладацького складу. Згідно з цим документом місячні ставки встановлювалися в межах від 900 до 1250 грн., визначалася до загального фінансування оплата праці, стаття видатків на поліпшення житлово-побутових умов викладачів [12, с. 16].

Підводячи загальний висновок розвитку вищої освіти у 1917-1920 рр. необхідно мати на увазі, що Центральною Радою та Г енеральним Секретаріатом було започатковано створення української вищої гімназії і технічної освіти. Уряди Гетьманату та Директорії розвинули далі це будівництво і створили мережу нових університетів та різних інститутів. Необхідно мати на увазі, що незважаючи на суперечності, які мали місце в той час, вища освіта в Україні за період визвольних змагань порівняно з дореволюційними роками значно зросла і зміцніла. Якщо до 1917 р. на її теренах діяло 27 ВНЗ із 35 тис. студентів, то за чотири роки національно – визвольної революції за підрахунками вчених, додатково до існуючих відкрилося ще 33 нових інститути та університети, в яких навчалося 82 тис. студентів [12, с. 88]. Окремі заклади освіти отримали право засновувати аспірантури, докторантури і присвоювати пошуковцям наукові ступені.

Отже, протягом першої чверті ХХ ст. мінявся зміст і суспільне призначення освіти. Особливо це стосується інтелігенції, що виховувалася у вищих навчальних закладах уже в умовах нового часу. Відтепер у нових українських інститутах та університетах, заснованих на демократичних засадах формувалася інтелігенція з представників різних верств населення, яка поверталася до народу, розвивала і збагачувала його культуру. Особливо це стосується 1917-1920 рр., бо саме тоді державний орган влади, громадські, культурні організації здійснили радикальні перетворення українського народу. Протягом усього часу було створено національну систему освіти розгорнулася ліквідація неписьменності серед дорослого населення, сформувалася українська видавнича справа, розвивалося театральне і образотворче мистецтво налагоджено охорону пам’яток культури. Було розбудовано мережу бібліотек, клубів, будинків культури, «Просвіт», з’явилися кінотеатри. На державний законодавчий рівень було винесено питання створення незалежних умов для розвитку культури національних меншин. Основи, закладені в культурному будівництві в цей період, дали можливість у наступні роки підняти українську культуру на якісно новий рівень, який увійшов в історію під назвою Український Ренесанс.

У цілому, оцінюючи українську культуру в загальноєвропейському процесі, необхідно мати на увазі, що в наслідок стрімкого розвитку науки і техніки склалася своєрідна неповторна ситуація в культурному процесі. Протягом життя одного покоління сформувалися не тільки нові галузі науки і виробництва, а й нові соціальні верстви населення, значно збільшився інтелектуальний потенціал суспільства, нові можливості для культурного піднесення утворилися внаслідок удосконалення матеріальної бази культури. Епоха породила оригінальні літературно-мистецькі течії, які відбивали сум’яття почуттів нестабільний характер тогочасного суспільства. Суперництво і співпраця митців шукали істину, створюючи підвалини для розвитку культури ХХ ст. в цілому.

 

 

1. Драгоманов М. Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії / М. Драгоманов. – Відень, 1877. – С. 7.
2. Огієнко І. Українська культура / І. Огієнка. – К., 1918. – 272 с.
3. Історія Української та зарубіжної культури / С. М. Клапчук, Б. І. Білик, Ю. А. Горбань [та ін. ]; за ред. С. М. Клапчука. – 6-те вид., випр. і доп. – К. : Знання Прес, 2017. – 358 с.
4. Щоголев С. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма / С. Щоголев. – К., 1912. – 594 с.
5. Линниченко И. А. Малорусская культура / И. А. Линниченко. – Одесса, 1919. – 17 с.
6. Сокур, Василь. Свята правда Пророка: Прочитання Тараса Шевченка у контексті сьогоднішніх подій / В. Сокур // Україна молода. – 2017. – 2 берез.
7. Франко І. Зібрані твори: у 50 т. / І. Франко. – К., 1985. – Т. 46, ч. 1. - 671 с.
8. Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999. – 325 с.
9. Антонович Д. Українська культура / Д. Антонович. – К., 1993. – 592 с.
10. Історія української та зарубіжної культури. – К., Знання Прес, 2007, 358 с.
11. Історія української літератури другої половини XIX ст. – К., 1986. - 269 с.
12. Розовик Д. Ф. Українське культурне відродження в роки національно – демократичної революції (1917-1920) / Д. Ф. Розовик; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К. : КНУТШ, 2002. – 311 с.