Історичні аспекти розвитку Української культури у другій половині XIX - на початку XX століть

У 70-80-х рр. продовжує розвиватися ідея національного відродження, що ґрунтувалися на історичних реаліях розвитку українського народу напередодні та після реформи 60-70-х років у Росії. Стало очевидним, що українці не змогли відстояти свої права через відсутність сильного національного почуття, брак національної свідомості, віри в остаточний успіх. У нових умовах треба було знову і знову відстоювати інтереси народу, довести перед усім світом його витоки, надати належного статусу українській мові.

Упродовж XIX – початку XX ст. не вщухала запекла дискусія про походження українців та їх мови. Обговорення цих питань відбувалося тоді, коли відсутність належних умов для розвитку мови ототожнювалося з її нездатністю, на думку деяких вчених обслуговуватися «високі потреби суспільства». Ці культурницькі домагання народу здобули назву «південно- руського сепаратизму». Історик С. Щоголєв з цього приводу писав «Під південно-російським сепаратизмом, або відщепенством, ми розуміємо намагання послабити або розірвати зв’язок, що з’єднує малоросійське плем’я з великоросійським» [4, с. 5].

«Малоросійською мовою не має жодного твору світового значення, які б не роздмухували славу батька Тараса, він однак, залишається лише поетом народним, близьким і зрозумілим тільки своїм і світового значення мати не може – таку думку стверджували в університетських кафедрах України. До такої думки схилялося багато вчених того періоду. Серед них: І. Срезнєвський, О. Соболєвський, О. Шахматов та інші» [5, с. 15].

Переглядаючи періодичну пресу автор з приємністю прочитав статтю кандидата історичних наук Василя Сокура в газеті «Україна молода» від 2 березня 2017 р., у якій йдеться про те, що Т. Шевченко і сьогодні стоїть попереду всіх нас – звитяжний повстанець проти гноблення: рядовий солдат ненависної царської армії, в якій змушений був служити без ротації 10 років: «апостол правди і науки» – він був пророком у своїй Вітчизні. Він, 200-літній, досі живий і стоїть пліч-о-пліч із нами живими. Заглядає кожному в душу. Говорить із кожним із нас: надихає, закликає, усовіщає, втішає, співчуває... гнівається, кляне – але завжди каже нам своїм нащадкам, батьківську «Святу Правду», якою б гіркою вона не була. Дослухайтеся до цієї пророчої Правди. Подивимося на себе його очима [6].

У той час захисником невід’ємного права Українського народу мати свою історію і мову виступали Т. Шевченко, М. Костомаров, А. Метлинський, П. Куліш, І. Франко та ін. І. Франко пояснював, що на вирішальному етапі розвитку українська літературна мова на більшій території свого функціонування і природного середовища – Наддніпрянщині – не мала таких звичайних сфер функціонування, стабілізації й утвердження, як школа, преса, наукове вивчення, культурно-побутове призначення, тобто життєво важливих чинників, необхідних для вихідного процесу у розвитку літературних мов. І. Франко доводив, що там, де мова втрачає споконвічну престижність, панує масова культура, яка призводить до духовного вихолощення. І навпаки, народи з укоріненою національною свідомістю не цураються рідної мови. Проте, українці опинилися серед тих народів, у яких процес остаточної консолідації в націю не завершився, тому навіть серед інтелігенції спостерігалося збайдужіння своїх національних надбань. І. Франко з великим болем докоряв освіченій верстві, що нехтувала історією і культурою свого народу: «не тільки школи і уряди полонізували нас; ми самі полонізуємо себе ще гірше вдома» [7, с. 318].

У цей час розв’язати складні проблеми поширення української мови мало становлення преси та видавничої справи. Проте Емський акт (1876 р.) накладав вето на ввезення українських творів з-за кордону. Внаслідок таких жорстких заходів на території Росії до початку XX ст. не з’явилося жодного журналу чи газети українською мовою. Поодиноким було видання українських книжок. У 1877 та 1879 рр. з’являється лише дві українські книги, а у 1880 р. не виходить жодної. Після короткого полегшення репресій у 1881-1883 рр. було надруковано 75 українських книг [8, с. 181], хоч обмеження почалося знову і у 1892 р. було заборонено друкувати книги українською мовою, а у 1895 р. уже не дозволялось друкування книг для дітей, «хоча б по суті змісту вони й здавались благонаміреними» [9, с. 108].

У таких умовах відбувався подальший розвиток української літератури, яка виявила дивовижну живучість і стійкість. Незважаючи на заборони, збільшилося коло українських письменників, збагатилася тематика творів, урізноманітнилися види і жанри літератури, зросла роль критики та ін. У цей час зростає інтерес до народної творчості, що знайшла концептуальне втілення в ідеї «етнографічного реалізму» П. Куліша. А суть її полягала у вимозі правдивого відображення етнокультурних рис народу та його психологічних особливостей. Ця система поглядів відбивала творчий характер розвитку української літератури, коли фольклор мав величезний вплив на письменницьку творчість. На цьому ґрунті розвинули свої таланти М. Вовчок, С. Руданський, Л. Глібов та ін.

Художня література характеризувалася піднесенням ідеї національної єдності всіх регіонів України. Письменники М. Драгоманов, І. Нечуй- Левицький, О. Огінський, І. Білик, І. Франко брали активну участь в обговоренні злободенних суспільних та літературних проблем, проголошуючи нові засади реалістичної літератури [10,