Конструкція особистості у психоаналізі

Згодом, аналізуючи свій науковий шлях, Фрейд писав, що боявся прийняти відповідальність за зроблене ним відкриття і намагався розділити його з іншими, боявся і самого цього відкриття. Фрейд вважав, що у своїх відносинах з гаком, Шарко і, особливо, з Брейером, він трансформував свої відносини з батьком. Прагнення замінити реального батька учителем викликало й подвійне ставлення Фрейда до вчителів – з одного боку, захоплене поклоніння, з іншого – бажання знайти свій власний шлях, перевершити своїх вчителів. Так вимальовуються контури концепції Фрейда про «трансфер» і «Едіповому комплексі», які потім займуть важливе місце в його теорії особистості.

З початком XX століття Фрейд випускає свої основні наукові праці: «Тлумачення сновидінь» (1900), «Психопатологія повсякденного життя» (1901), «Одно раннє спогад Леонардо да Вінчі» (1910), «Тотем і табу» (1913), «лекції по введенню в психоаналіз « (1916-1917), « По той бік принципу задоволення « (1920), « Психологія мас і аналіз людського «Я» « (1921), « Я і Воно « (1923).

У міру зростання популярності Фрейда зростала і кількість критичних робіт, спрямованих проти нього. У 1933 році нацисти спалили книги Фрейда в Берліні. Після захоплення гітлерівцями Австрії становище Фрейда стає небезпечним. Зарубіжні психоаналітичні суспільства збирають значну суму грошей і фактично викуповують Фрейда. Він їде в Англію. Він помер в 1939 році, залишивши після себе створений ним світ, вже повністю відкритий для тлумачень і критики.

Т. ч., описавши біографію Фрейда і розглянувши життєвий шлях батька психоаналізу, було виявлено, що багато моментів вчення Фрейда мають автобіографічні витоки.

 

 

Фрейд назвав своє вчення психоаналізом – по імені методу, розробленого їм для діагностики і лікування неврозів та істерії. Поява психоаналізу радикально змінило погляд на світ. Фрейда пориває з картиною упорядкованого, раціонально організованого світу, з уявленнями біхевіоризму і гештельтпсіхологіі, які орієнтувалися на точні та природничі науки як на зразок для побудови наукового психологічного знання.

Представники психоаналізу прагнули утворити більш тісний союз з психології з іншими науками, що мають справу з психічними явищами.

Виниклий спочатку як спосіб лікування неврозів, психоаналіз поступово став загальною теорією психології. Жодне психологічний напрямок не набув настільки широку популярність за межами цієї науки, як фрейдизм. Це пояснюється впливом його ідей на мистецтво, літературу, медицину, антропологію й інші галузі науки, пов'язані з людиною.

Психоаналіз є частиною психотерапії, лікарським методом дослідження. Спочатку він створювався Фрейдом для діагностики й лікування істерії, потім був перероблений в психологічну доктрину, спрямовану на вивчення прихованих зв'язків і основ людського духовного життя. Ця доктрина будується на припущенні, що відомий комплекс патологічних уявлень, особливо сексуальних, «витісняється» зі сфери свідомості і діє вже зі сфери несвідомого (яке мислиться як область панування сексуальних прагнень) і під усякими масками проникає у свідомість і загрожує духовній єдності Я, включеного в навколишній світ. У дії таких витіснених «комплексів» бачили причину забування, застережень, мрій, помилкових вчинків, неврозів (істерії), лікування їх намагалися проводити таким чином, щоб при бесіді («аналізі») можна було вільно викликати ці комплекси із глибини несвідомого й усувати їх (шляхом бесіди або відповідних дій), а саме надати їм можливість відреагувати. Прихильники психоаналізу приписують сексуальному («лібідо») центральну роль, розглядаючи людське щиросердечне життя в цілому як сферу панування несвідомих сексуальних прагнень до задоволення або до незадоволення.

Психоаналіз – це не тільки вид психотерапевтичної і клінічної практики. Одночасно він є філософським вченням про людину, соціальної філософією, належачи до факторів ідеологічного порядку. Саме в цьому сенсі психоаналіз став невід'ємною частиною західної культури. За словами Бергера, «якби Фрейда не було, його треба було б вигадати».

Сутність психоаналізу можна розглядати на трьох рівнях: як метод психотерапії, як метод вивчення психології особистості і як систему наукових знань про світогляд, психології, філософії.

Фрейдизм – і в цьому його заслуга – прагнув наповнити психологічні знання про людину нової життєвою правдою, створити теорію і на її основі отримати інформацію, корисну для вирішення практичних, насамперед психотерапевтичних завдань. Не випадково свої наукові стягнення З. Фрейд почав з аналізу та узагальнення психотерапевтичної практики і тільки потім перетворив накопичений досвід в психологічну теорію.

Психологія в психоаналізі знову знайшла живу людину, з давніх часів притаманну їй глибину