Конституційно-правові основи забезпечення свободи совісті в Україні

Релігія визнається особистою справою у тому разі й в тій мірі, якщо вона не завдає шкоди інтересам держави і суспільства. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони додержуються чинного законодавства, відправлення культів не призводить до порушення громадського порядку і не супроводжується посяганням на права віруючих.

Реалізація права віруючих на відправлення релігійних культів забезпечується спеціальними законами й контролем за неухильним додержанням їх з боку держави та її органів, зокрема Міністерства у справах національностей, міграції і культів, його уповноважених при місцевих Радах народних депутатів.

У нашій країні діє Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. з доповненнями й внесеннями. Даний закон та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають законодавство України про свободу совісті та релігійні організації [7, 126].

Спираючись на ґрунтовне обговорення і досить тривалу підготовку, в Україні прийнято Закон «Про свободу совісті та релігійні організації». На конкретне втілення закону в життя подіяв також Акт проголошення незалежності України.

Надзвичайно вагомий блок проблем охоплено ст. 6 Закону, який стосується відокремлення школи від церкви (релігійних організацій). Відповідно до нового Закону переглянуто програми навчання в усіх ланках державної системи народної освіти, налагоджується на приватних засадах мережа релігійних закладів навчання і освіти обраною мовою, індивідуально або спільно дітей і дорослих, використовуючи для цього церковні приміщення або ті, що надаються їм у користування. Закон передбачає, що релігійні організації створюють навчальні заклади і групи згідно з власними внутрішніми настановами, а викладачі і проповідники зобов´язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, і до віруючих інших віросповідань.

Таким чином, розглянувши обидва питання цієї теми, відзначимо, що діяльність державних органів щодо конституційного забезпечення релігійного життя в Україні повинна ґрунтуватися на таких знаннях:

1. Свобода совісті – це конституційно-правовий принцип, який обґрунтовує право громадян сповідати будь-який релігійний культ або займатися атеїстично-просвітницькою діяльністю. Вона може мати різні історичні форми і залежить від співвідношення зв’язку канонічного права з системою законодавства, ступеня їхнього поєднання або, навпаки, протиставлення. Необхідно розрізняти ідеологічно-концептуальну, програмно-політичну і конституційно-правову форми вияву свободи совісті.

2. Основними принципами свободи совісті вважаються надання державою гарантій права на свободу совісті, рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії, рівність усіх релігійних організацій перед законом, відокремлення церкви від держави, світський характер освіти, відповідальність релігійних організацій за порушення законодавства, право на майно, проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій у передбачених законом випадках.

3. Правовий інститут свободи совісті в Україні регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. з наступними внесеннями і доповненнями, іншими нормативними актами, що складають законодавство про релігійні культи. Конституція України, Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” закріпили оптимальні демократичні параметри державно-церковних відносин, принципи свободи совісті (свободи релігії, свободи церкви) [8, 86].

Законодавство України:

- гарантує право на свободу совісті всім в Україні, а також політичні, економічні, юридичні та інші умови й можливості його практичної реалізації;

- забезпечує відповідно до Конституції України принципи соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їхнього відношення до релігії;

- визначає форму і принципи державно-церковних відносин, державні гарантії, свободи совісті, а також правовий статус релігійних організацій, їх становище, межі функціонування, обов’язки перед державою і суспільством.

З прийняттям Конституції України, приведенням у відповідність до її норм і положень інших законодавчих актів, що стосуються проблем забезпечення свободи совісті, практично створена правова база, необхідна для повноцінного функціонування релігій та їхніх організацій в Україні, для вільного самовизначення самореалізації особистості в духовній сфері буття. Таким чином, у своїй сутності законодавство України, що регулює усі правовідносини, пов´язані зі свободою совісті, свободою церкви, постає як цілісна система нормативних актів, які містять норми різних галузей права – адміністративного, цивільного, кримінального.

Визначимо, що Конституція України, законодавство про свободу совісті розглядають її як особисте право людини вільно і незалежно визначати своє ставлення до релігії. Вони не допускають встановлення обов’язкових переконань світогляду, будь-якого примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Законодавство України про свободу совісті враховує, що релігія чи інші світоглядні переконання, в тому числі арелігійні, для кожної людини, яка їх дотримується, є головними елементами її розуміння сенсу життя, мотиваційною основою її вчинків, дій, життєдіяльності.

В Україні конституційно і законодавчо закріплено важливий принцип, що гарантує можливість практичної реалізації свободи совісті, свободи діяльності релігійних організацій. Це принцип відокремлення Церкви від держави. Він стає своєрідним гарантом невтручання держави, її органів і службових осіб у внутрішні справи Церкви (релігійних організацій), у здійснювану ними в межах закону діяльність. Держава в питаннях віри є нейтральною. Вона не фінансує діяльність релігійних організацій. Суть цього принципу і в тому, що релігійні організації, їх