Краківське повстання 1846 року

Мерославський був рішучим супротивником народної, партизанської війни. Тим часом при тодішніх умовах партизанська війна була не тільки найкращим, але єдиним можливим засобом боротьби. У плані Мерославського відбилися також націоналістичні тенденції польської шляхти. Борючись за національне звільнення свого народу, польські буржуазні демократи в той же час прагнули відновити Польщу в границях 1772 р. Попри все те план виходив з помилкового припущення, що протиріччя, які існували на той час між Пруссією і Росією забезпечать повсталим доброзичливий нейтралітет з боку Пруссії. Незважаючи на повну невідповідність реальним умовам, план Мерославського був схвалений Централізацією.

У переддень 1846 р. Мерославський прибув у Познань, а потім направився до Кракова. На нараді в Кракові був створений Національний уряд з представників усіх частин Польщі і було вирішено почати повстання у ніч з 21 на 22 лютого 1846 р. Із Кракова Мерославський повернувся у Велику Польщу – головну базу повстання.

Підготовка повстання у Великій Польщі не була таємницею для пруської влади. Однак довгий час вони не могли знайти керівників і з'ясувати план повстання. На допомогу владі прийшов зрадник-шляхтич. 5 лютого 1846 р. до начальника познанської поліції з'явився Генріх Пониньський, який доніс про план повстання і назвав усіх керівників.

12-14 лютого, за тиждень до призначеного терміну повстання, поліція провела масові арешти. Арештований був і Мерославський. Повстання у Великій Польщі було зірвано. Лише в Помор'ї (в околицях Старограда) у ніч на 22 лютого мала місце безуспішна спроба підняти повстання.

Група повстанців під керівництвом Владислава Неголевського 3 березня намагалася захопити Познанську фортецю. Але співвідношення сил було нерівним, тому що пруська влада була попереджена про напад. Після короткої перестрілки повстанці були змушені розійтися.

Призначений Мерославським на посаду керівника повстанських сил у Королівстві Польському Броніслав Домбровський (син організатора легіонів) не діяв до самого дня повстання. Одержавши в останній момент звістку про арешти у Великій Польщі, він, навіть не сповістивши про це інших повстанців, утік за кордон.

У ніч на 22 лютого невелика група повстанців на чолі з Пантелеоном Потоцьким здійснила спробу повстання в Седльце, що закінчилася поразкою. Потоцький і двоє інших повстанців були по вироку військового суду повішені, троє повстанців засуджені на довічну каторгу.

Більшого значення набув рух, що розгорнувся на південно-заході Королівства, під Хутряним. У цьому районі спостерігався сильний вплив повстанської агітації Петра Сцегенного. Повстанські загони, які тут утворилися і складалися в основному із селян, очолювали орендарі Людвік Мазараки й Алоіз Венда, поштовий службовець Кароль Лятковський та ін. Ці загони направилися в повсталий Краків.

У Краків пробиралися повстанці і з інших міст Королівства – ремісники-кравці брати Дигасінські з Радома, Фелікс Рихтовський із Плоцка й ін.

Характерною рисою повстанських організацій у Королівстві Польському в 1846 р. була широка участь у них міської бідноти й учнів. Такі організації були виявлені владою у Варшаві, Радомі, Плоцьку, Ленчиці, Щебжешині. Агітація проникнула й у розквартировані в Королівстві російські військові частини (Азовський піхотний полк).

Однак слабкість повстанської організації в Королівстві, яка не оговталася після масових арештів осені 1844 р., і заходи, які були здійснені царською владою, призвели до того, що широкого масштабу повстання 1846 р. у Королівстві Польському не одержало. Багато діячів повстанської організації потрапили в руки жандармів. Ще більш підсилився і без того лютий поліцейський режим.

Про підготовку повстання була інформована й австрійська влада. Австрійській поліції удалося напасти на слід найбільшої і найбільш небезпечної для австрійського панування в Галичині повстанської організації – львівської. 12 лютого у Львові були проведені численні арешти, у результаті яких повстанська організація була розгромлена. Це було важким ударом для польських революціонерів, які покладали великі надії на дії львівської організації: вона повинна була вивести з ладу все галицьке губернське керівництво і військове командування, знищивши австрійську державну машину в Галичині.

Тим часом на арену боротьби зі зброєю в руках виступило селянство – та могутня сила, якої страшилися шляхетські конспіратори і яку вони сподівалися підкорити. Починаючи з 10 лютого 1846 р., тобто значно раніше терміну, який визначили для себе шляхетські конспіратори для початку повстання, у ряді сіл Західної Галичини почали організовуватися селянські загони. Озброєні косами, вилами, ціпами, сокирами, подекуди вогнепальною зброєю, селяни стали нападати на поміщицькі садиби, влаштовувати засідки на дорогах. Селянський рух, який розгортався, мав яскраво виражений антифеодальний характер. Ця обставина внесла збентеження в кола помісної шляхти, яка співчувала планам визвольного повстання, і поставила шляхетсько-повстанську організацію перед фактом неможливості відстрочити наступ.

Найбільш великий виступ відбувся в Кракові. Своїм першим успіхом Краківське повстання було зобов'язане ентузіазму народних мас, хоча вони і не були включені в повстанську організацію. Такому явищу сприяли результати тривалої агітаційної роботи, яку вели серед міської бідноти Кракова і сіл, розташованих на території Краківської республіки, у попередній період (особливо наприкінці 30-х років) Станіслав Маліновський, брати Залеські й інші демократи, що ставили головною метою наблизитися до народних мас. Є підстава припускати, що і після розгрому «Конфедерації польської нації» серед краківських ремісників і робітників збереглися демократичні гуртки, які підтримували самостійний зв'язок, з Дембовським. Організація