Краківське повстання 1846 року

Діючи майже поодинці, Дембовський зумів протягом декількох годин не тільки підняти на повстання гірників Велички, але й організувати там революційну владу. Дембовський, знаючи, яким тягарем лягала на плечі галицького селянства соляна монополія, негайно організував безкоштовну роздачу солі селянству з найближчих сіл.

У розпорядження революційного уряду надійшла каса величських соляних копалень (більш 100 тис. гульденів), що покрило фінансові нестатки повстання. Дембовський зайняв посаду секретаря диктатора.

У ніч на 26 лютого група краківських поміщиків намагалася зробити контрреволюційний переворот, зажадавши від Тисовського відмовлення від диктатури і передачі влади професору Краківського університету Михалу Вишневському. Тисовський без опору підкорився цій вимозі. Однак Дембовський, піднявши краківські маси, швидко ліквідував контрреволюційну змову. Вишневський втік у Пруссію. Диктатура Тисовського була відновлена. Проте при прихильності диктатора поміщикам і буржуазії вдалося захопити важливі посади в державному апараті. Вони були призначені міністрами, членами міського управління і т. д.

Тисовський не зміг, однак, паралізувати кипучу революційну діяльність Дембовського. Три дні перебування Дембовського в Кракові були ознаменовані не тільки ліквідацією контрреволюційної змови, але і представленням революційного клубу і декількома важливими демократичними актами. З ініціативи Дембовського було проголошене скасування станових розходжень і титулів і видана від імені диктатора відозва «До всіх поляків, що вміють читати».

У програмі, сформульованої Дембовським у дні Краківського повстання, проявилися і революційно-демократичні й утопічно-соціалістичні риси його ідеології. Виражаючи інтереси селянства і міських низів, відозва Дембовського значніше, ніж який-небудь інший документ цієї епохи, порушувала питання про наділення землею безземельних і про положення міської бідноти. Програма корінного поліпшення положення робітничого класу шляхом запровадження національних (чи «соціальних») майстерень була в ці роки дуже популярна серед утопічних соціалістів Західної Європи. Лише революція 1848 р. у Франції наочно показала утопізм цієї програми і розвінчала її найвизначнішого проповідника Луї Блана.

Найважливішим у відозві «До всіх поляків, що вміють читати» було те, що вона було відгуком революційних демократів на звістку про антипоміщицьке селянське повстання в Західній Галичині, яке налякало і паралізувало всіх непослідовних і мнимих демократів.

У статті «Революція і народ», яка була опублікована в офіційній газеті, що видавалася в Кракові, («Урядова газета Польської республіки») Дембовський з ентузіазмом вітав селянське повстання і таврував галицьку «екс-шляхту». Немає нічого дивного, відзначав Дембовський, у тому, що селянство не йде за ними в бій. Звинувачувати селянство ні в чому, воно гаряче відгукується на революційний заклик: «Зумій тільки знайти шлях до серця польського селянина, доведи йому фактами, що ти несеш йому Волю, Рівність і Братерство, а не наділиш його порожніми обіцянками». Дембовський, більш ніж хто-небудь інший з польських революціонерів, мав право стверджувати це. Уся його діяльність у масах була живим доказом його правоти.

Дембовський відкидав твердження шляхти, начебто селянство вороже революції. Немає і не може бути революції крім народу, тобто, крім селянства.

Помилкою краківських повстанців було те, що вони не використали розгубленість австрійських військ і не переслідували їх. Протягом трьох днів узагалі не було зроблено нічого для поширення повстання за межі Кракова. У Краків сходилися всі невеликі повстанські загони, які діяли в районі, що примикає до нього. Замість того щоб негайно перейти в наступ проти противника, який розгубився, і широко організувати партизанську війну, повстанський уряд зайнявся формуванням регулярної армії. Керівництво військовими силами було доручено випадковим особам, зовсім непридатним для цієї мети. Ентузіазм міської бідноти Кракова і селян найближчих сіл, мас, які записувалися в революційну армію, чисельність якої досягла до 28 лютого 5 тис. чоловік, не був використаний належним чином.

Після прибуття в Краків Дембовського диктатор за його порадою вислав 25 лютого в Галичину в напрямку Величок повстанський загін. Але наступного дня під Гдовом цей загін зустрівся з австрійськими військами і був розбитий. При цьому виявилося, що проти загону виступили і місцеві селяни.

Довідавшись про цю подію, Дембовський вирішив організувати мирну процесію, яка повинна була, рухаючись від одного галицького села до іншого, роз'яснити селянам мету повстання і схилити їх на його сторону. Це рішення, прийняте незважаючи на виступ селян проти повстанських загонів, було продиктовано тією гарячою, нерушимою вірою в народ, яким була перейнята вся діяльність Дембовського.

27 лютого процесія виступила з Кракова. Дембовський сам став на її чолі. Але тим часом Коллін зайняв незахищене військами Подгуже (правобережний пригород Кракова). Австрійські війська напали на майже беззбройну процесію. На чолі групи повстанців Дембовський вступив у нерівну сутичку з ворогом і загинув у бою.

Загибель Дембовського була важкою втратою для польського революційного руху. Народ довго не хотів вірити тому, що Дембовський загинув. Під впливом цього явища австрійська влада ще в 1847 р. продовжували пошуки «невловимого емісара».

Наступні дні були часом згасання повстання. Тисовський виявився нездатним розпочати робити що-небудь для збільшення сил повстанців. Він усе більш і більш підпадав під вплив шляхетсько-буржуазних кіл, що фактично стали хазяями міста. Народні маси були готові до продовження боротьби, але командири зневірилися в успіху.

Коллін, одержавши підкріплення, установив на висотах Подгужа гармати і 1 березня ультимативно зажадав капітуляції, загрожуючи відкрити вогонь по місту. З півночі до Кракова підходили російські війська під начальством генерала Панютіна. За згодою диктатора, а потім уже не звертаючи на його уваги і відновивши свій Комітет суспільної безпеки, консерватори вели переговори з Колліном про здачу міста. У ніч на 3 березня Тисовський віддав повстанським військам наказ залишити місто. 3 березня в Краків вступили росіяни, а потім австрійські війська. Незважаючи на протест рядових повстанців, що вимагали продовжувати боротьбу, військова рада прийняла рішення перейти пруську границю і скласти зброю. 4 березня вони провели капітуляцію.

Влада в Кракові перейшла до тимчасового військового керівництва, створеному з представників Росії, Австрії і Пруссії під головуванням австрійського фельдмаршала-лейтенанта Кастільоне. Одночасно почалися переговори між Росією, Австрією і Пруссією про подальшу долю Кракова. На початку липня з території республіки були виведені росіяни і пруські війська. 6 листопада 1846 р. три держави підписали договір, по якому вільне місто Краків із прилягаючою територією за назвою Великого князівства Краківського був включений до складу Австрійської імперії.

Після придушення повстання окупанти провели масові арешти. Серед 1252 арештованих було більш ніж 750 робітників, ремісничих підмайстрів та інших представників найбідніших верств населення. Вони були основною силою повстання, і на них насамперед обрушився терор окупантів.

 

 

Алексєєв Ю. М., Вертегел А. Г., Даниленко В. М. Історія України: Навч. посіб. – К. : Каравела, 2004. – 255 c.

Баран В. В., Лев, Г. Я., Йосипович, З. О., Зайцев Ю. Д. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – Львів: Світ, 2003. – 520 с.

Губарев В. К. Історія України: Конспект лекцій для студ. і викл. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. – 352 с.

Гудзь В. В. Історія України: Навч. посіб. – К. : Слово, 2003. – 616 с.

История Польши / под ред. И. С. Миллера, И. А. Хренова. – в 3-х т., т. 2. М. : Изд-во Академии наук СССР, 1955. – С. 7-22.

Лисицин Б. М. Історія України. – К. : НАУ, 2003. – 206 с.

Столбуненко М. М., Красовський В. М., Житкова В. М. Історія України: Навч. -метод. посібник / Одеський юридичний ін-т НУВС. – Одеса: Астропринт, 2003. – 624 с.

Чайковський А. С., Шевченко В. Ф. Історія України: Посібник. – 2. вид., перероб. і доп. – К. : Видавництво А. С. К., 2003. – 303 с.