+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
15
Мова:
Українська
до життя в нормальних умовах суспільства, її змушені ізолювати від нього; 2) маючи бажання викорінити у свідомості злочинця шкідливі уявлення і звички, його разом із тим поміщають у середовище інших злочинців, де взаємне «зараження» негативними звичками та уявленнями найвірогідніше; 3) намагаючись привчити злочинця до життя в нормальному середовищі, його водночас поміщають в обстановку, яка в принципі є ненормальною, неприродною; 4) здатність людини до активної корисної діяльності потрібна в кінцевому підсумку для відмови її від злочинного способу життя; тим часом позбавлення волі значною мірою позбавляє людину самостійності в прийнятті рішень [6, с. 172-173]. Як справедливо зазначає з цього приводу Т. А. Денисова, «... незважаючи на позитивні ознаки покарання, сучасний стан призначення, виконання та відбування позбавлення волі несе у собі найбільше негативних особливостей: стимулює процес відтворення злочинних елементів; є розповсюджувачем специфічних традицій і звичаїв; знищує у засудженому особистість; сприяє криміналізації суспільства [4, с. 328].
І. Ю. Бобильова, розглядаючи місця позбавлення волі як такі, у яких повинен відбуватися процес виправлення й перевиховання засуджених, зазначає, що виконання цього завдання пов’язане зі значними труднощами, які зумовлені існуванням середовища засуджених [1, с. 64]. Особливо важко його здійснювати щодо засуджених до довічного позбавлення волі через найвищий ступінь суспільної небезпечності та психолого-педагогічну занедбаність, а також через найвищий ступінь ізоляції, що виявляється у триманні їх переважно в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи.
Довічне позбавлення волі справляє суперечливий вплив на засуджених: як позитивний, так і негативний, що зумовлено суперечливим характером самого покарання: з одного боку, воно є необхідним, корисним, оскільки захищає суспільство від злочинних посягань, а з іншого – руйнує позитивні соціальні зв’язки засуджених, виключаючи їх із нормального життя.
О. Л. Ременсон у зв’язку з цією властивістю покарання говорив про позбавлення волі як про особливе конфліктне відношення, для вирішення якого «общество вынуждено пожертвовать одной из противоречивых сторон» [12, с. 99]. Для цього режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії й на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку й усвідомленню людської гідності (ч. 2 ст. 102 КВК України). Хоча, на нашу думку, застосовувати це положення повною мірою щодо довічного позбавлення волі видається занадто ідеалістичним. Таку позицію ми пояснюємо тією обставиною, що, незважаючи на те що норма ч. 2 ст. 102 КВК України знаходиться в Розділі III «Виконання покарання у виді позбавлення волі», який охоплює правове регулювання виконання як позбавлення волі на певний строк, так і довічного позбавлення волі, повинна все ж таки існувати межа, яка дозволятиме диференціювати обсяг кари цих двох різних видів покарання, тому що дуже ідеалістично вважати тримання засуджених до довічного позбавлення волі в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи зі щоденною прогулянкою, тривалістю одна година, таким, що зводить до мінімуму різницю між умовами життя в колонії й на свободі.
І ще один аргумент. Указана теза породжує запитання, якщо звести до мінімуму різницю між умовами життя в колонії та на свободі, чи не втратить покарання власного карального елемента? Порядок і умови відбування покарання у виправних колоніях повинні відрізнятися від життя на волі, оскільки саме це й забезпечує каральну функцію покарання. Покарання неминуче спричинює страждання особі, до якої воно застосовується. Саме ця властивість, що є необхідною ознакою покарання, і робить його карою [16, с. 16]. Але ця різниця не повинна бути надмірною, саме це й мав на увазі законодавець. У цьому випадку мова повинна йти не про відсутність різниці між умовами життя при позбавленні волі та на свободі, а про принцип економії кримінальної репресії. Цей принцип означає, що до кожної винної в учиненні злочину особи необхідно застосовувати таке покарання, яке мінімально необхідне для її виправлення, запобігання вчиненню нею нових злочинів, для впливу на інших нестійких осіб, а також для задоволення почуття суспільної справедливості [13, с. 40].
Досить довго в суспільстві побутувала думка, що ізоляція від суспільства є досить надійним способом утримання асоціальної особи від учинення нових злочинів і що вона залишається єдиною можливістю перевиховання злочинців. Проведені дослідження дали психологам змогу зробити дещо інший висновок: позитивний ефект перевиховання злочинців у виправних колоніях досягається лише щодо певної частини засуджених [8, с. 8]. Як зазначається у спеціальній літературі з пенітенціарної психології, «внаслідок впливу на особистість засудженого умов пенітенціарного стресу виникає життєва криза, відбувається перебудова структури самосвідомості, має місце негативна трансформація ціннісно-мотиваційної сфери, зростає агресивність» [8, с. 16-17].
Як уже зазначалося вище, виправні колонії здійснюють на засуджених карально-виправний вплив. Кара виражається в режимі позбавлення волі, специфічному для виправної колонії, де відбувають покарання засуджені до довічного позбавлення волі. Режим не лише карає, а й виховує засуджених тим, що привчає їх до дисципліни, порядку, дотримання загальних для всіх правил поведінки, вимог. Однак такого виховання недостатньо. Тому кара доповнюється виховним, педагогічним процесом – процесом виправного впливу.
Нами встановлено, що для 75% засуджених до довічного позбавлення волі мета покарання полягає саме в карі за вчинений злочин. За результатами анкетування засуджених виявлено, що каральний елемент призначеного покарання виявляється в такому: в обмеженні зв’язків із сім’єю (60%) ;