Людський капітал

По-перше, в суспільстві людина – на відміну верстата чи пакету акцій – може бути предметом купівлі-продажу. Як наслідок, над ринком встановлюються лише ціни за «оренду» людського капіталу (ставка зарплати), тоді як ціни на всі його активи відсутні. Це серйозно ускладнює аналіз.

По-друге, людський капітал здатний підвищувати ефективність діяльності як і ринковому, і неринковому секторі та прибуток від нього сприймати як грошову, і негрошову форму.

Проте у головному людський капітал подібний до фізичного: він являє собою благо тривалого користування; вимагає витрат за ремонту змісту; може застаріти ще до того, як станеться його фізичний знос. [2] Центральне місце у теорії людського капіталу належить поняттю внутрішніх норм віддачі. Вони аналогічні до нових норм прибутку із капіталу й дозволяють оцінювати ефективність людських інвестицій, передусім – в освіту й виробничу підготовку. Теоретики людського капіталу походять від уявлення, що з вкладанні коштів у підготовку й освіту учні їхні батьки поводяться раціонально, зважуючи відповідні вигоди. Подібно «звичайним» підприємцям, вони зіставляють очікувану граничну норму віддачі таких вкладень з дохідністю альтернативних інвестицій. Залежно від цього, що економічно доцільніше, приймають рішення або про продовження навчання, або про її припинення. Норми віддачі виступають, отже, як регулятор розподілу інвестицій між різними типами та регіональними рівнями освіти, і навіть між системою освіти загалом й іншою економікою. Високі норми віддачі свідчить про недоінвестування, низькі – про переінвестування. Існує два основних підходи розрахунку норм віддачі.

Перший грунтується на прямому вимірі вигод і витрат. Наприклад, прибуток від вищої освіти можна подати як різницю у довічних заробітках тих, хто закінчили коледж, і тих, хто пішли значно далі середньої школи. До складу витрат крім прямих витрат включаються втрачені заробітки, тобто дохід, недоотриманий учнями упродовж свого навчанняНа втрачені заробітки доводиться до дві третини сумарних витрат навчання. Внутрішня норма віддачі являтиме таку ставку дисконту, коли він наведені величини вигод і витрат освіти виявляться рівні. Другий підхід виходить із оцінки параметрів так званої «виробничої функції заробітків», що описує залежність заробітків людини від рівня її освіти, виробничого стажу, тривалості відпрацьованого часу й інших чинників. Розробка цих функцій пов’язана з ім’ям Дж. Минцера, довів, у межах як і моделі коефіцієнт перед освітньої перемінної буде еквівалентний показнику внутрішньої норми віддачі. Це значно спростило оцінку ефективності капіталовкладень у освіту. Оцінки внутрішніх норм віддачі критикувалися з тієї причини, що високі заробітки освічених працівників засвідчують щодо корисності придбаних ними знань і навиків, а випливати з їхнім природним обдарованості чи походження з більш забезпечених сімей. Проте емпіричний аналіз показує, що і чинник здібностей, і чинник соціальним походженням не грають великої самостійної ролі. Якщо й надають вплив на заробітки, йдуть переважно непрямим шляхом, впливаючи на об’єм і якість здобутої освіти. Виробнича підготовка у сенсі теоретиків людського капіталу охоплює як формальне навчання всередині фірм, і накопичення досвіду безпосередньо у процесі праці. Величезне теоретичне значення мало запроваджене Г. Беккером розрізнення між спеціальними і загальними інвестиціями людини. Спеціальна підготовка наділяє працівників знаннями і навичками, котрі представляють інтерес тільки до тієї фірми, де було отримані. У результаті загальної підготовки працівник набуває знання і навички, які можуть опинитися, застосовуватись і на інших фірмах. Загальна підготовка оплачується самими працівниками, коли прагнучи підвищенню кваліфікації, вони погоджуються на більш низьку під час навчання зарплатню; їм перепадає і прибуток від загальних інвестицій. Навпаки, спеціальна підготовка фінансується в більшій мірі самими фірмами, яким надходить і основний прибуток від нього. Поняття спеціального людського капіталу допомогло пояснити, чому серед працівників з тривалим стажем роботи з тому ж місці плинність нижче, й чому заповнення вакансій в фірмах точиться переважно з допомогою внутрішніх рухів службовими щаблями, а чи не з допомогою найму з зовнішнього ринку. Ще одна область, де внесок теорії людського капіталу виявився особливо вагомим – це аналіз проблем економічної нерівності. Запропонована Г. Беккером модель пояснює нерівність доходів не тільки від праці (фактично – від людського капіталу), а й від власності (від здобутих у дар чи з спадщині інших активів). Віддача від капіталовкладень у людину у середньому вищі, ніж від капіталовкладень у фізичний капітал. Однак у випадку людського капіталу вона убуває зі зростанням обсягу інвестицій, тоді як у разі інших активів (нерухомість, цінні папери т. п.) зменшується мало чи взагалі змінюється. Тому стратегія раціональних сімей така: інвестувати спочатку у людський капітал дітей, оскільки віддача від нього порівняно більша, та був, коли вона порівнюється із нормою дохідності інших активів, перемикатися на інвестування інши їх активів, щоб згодом передати ці активи дітям. Звідси Беккер дійшов висновку, що сім’ї, залишають спадщини, виробляють інвестиції в людський капітал дітей в оптимальному розмірі, тоді як сім’ї, які не залишають спадщини, найчастіше недоінвестують в їх освіту. [3]

 

 

Людський капітал – капітал, представлений в індивідуумі потенційної здатністю приносити дохід, заснованої на вроджених інтелектуальних здібностях і таланті, а також знань і практичних навичок, отриманих в процесі навчання, освіти і практичної діяльності людини. Теорія людського капіталу бере свій початок ще в XVII столітті, в роботах Уїльяма Петі і Адама Сміта. Заслуга її висунення належить відомому американському економістові, лауреатові Нобелівської премії Т. Шульц, а базова теоретична модель була розроблена в книзі Г. Беккера. В даний час вона припускає, що вміння працівника або групи працівників домогтися кращого результату призводить до підвищення їх заробітної плати. Теорії «людського капіталу» стало надаватися велике значення, так як вона дозволяла з загальних позицій вивчати багато явищ ринкових відносин, виявляти ефективність вкладених в людський фактор фінансових коштів. Завдяки теорії людського капіталу вкладення в людину стали розглядатися як джерело економічного зростання, не менш важливий, ніж «звичайні» капіталовкладення. Т. Шульц, Е. Денісон, Дж. Кендрік та ін справили кількісну оцінку внеску освіти в економічне зростання. Було встановлено, що на Протягом 20 століття накопичення людського капіталу випереджало темпи накопичення фізичного капіталу. Ідеї, закладені в теорії людського капіталу, зробили серйозний вплив на економічну політику держави. Завдяки їй змінилося ставлення суспільства до вкладень в людину. У них навчилися бачити інвестиції, що забезпечують виробничий, причому довготривалий за своїм характером, ефект. Це забезпечило теоретичне обгрунтування для прискореного розвитку системи освіти та підготовки кадрів у багатьох країнах світу. [5]

 

 

1. Добринін А. І., Дятлов С. А., Циренова. Е. Д. Людський капітал в транзитивній економіці: формування, оцінка, ефективність використання. СПб. : Наука. 1999.
2. Іллінський І. В. Інвестиції в майбутнє: освіту в інноваційному відтворенні. СПб. : Вид. СПбУЕФ. 1996. С. 30, 163.
3. Маренков Н. Л., Алімаріна Е. А. Управління трудовими ресурсами. Серія «Вища освіта». – М. – Московський економічний інститут. Ростов – на Дону: Видавництво Фенікс, – 2004. – 448 с.
4. Моїсєєв М. М. «Сталий розвиток» чи «стратегія затяжного перехідного періоду» // Економіка. Підприємництво. Довкілля. №1-2. 1995 р. з. 30.
5. Шаркова А. людський капітал як головний чинник економічного зростання.