Місце і роль судової влади в системі влади на шляху до інтеграції

Результати проведеного Державною судовою адміністрацією України моніторингу приміщень судів засвідчили, що станом на 1 січня 2007 р. із 766 судів загальної юрисдикції (крім військових) лише 80 (10%) розташовано в приміщеннях, які повністю відповідають вимогам щодо здійснення судочинства. 

Для забезпечення системного підходу до розв'язання проблеми забезпечення судів приміщеннями Державною судовою адміністрацією України розроблено Державну програму забезпечення судів належними приміщеннями на 2006-2010 рр., яку затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2006 р. № 918. Згідно з цією Програмою обсяг бюджетних асигнувань у 2007 р. визначено в сумі 464, 4 млн. грн. Однак у Законі України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» на реалізацію заходів, визначених Програмою, передбачено лише 30 млн. грн.., тобто 6% від необхідного. Такий рівень фінансування не дасть змоги не тільки приступити до спорудження нових будинків судів (відповідно до Програми необхідно побудувати 151 будівлю), а й продовжувати на об'єктах роботи, розпочаті в попередні роки. Особливе занепокоєння викликає фінансування бюджетної програми придбання житла для суддів. У 2006 р. на цю мету передбачалося виділити 56 млн. грн.. за загальним фондом державного бюджету та 10 млн. грн. за спеціальним фондом. Зазначені видатки недофінансовано на 17, 2 млн. грн., або на 30, 7% [ 7 ]. 

 

 

В державі, що прагне стати правовою, суд зобов’язаний бути авторитетним, владним, самостійним і справді незалежним. А тим більше, що мабуть, немає в Україні іншого питання, в якому всі структури влади та переважна частина політикуму настільки солідарні, як наш європейський вибір. 

Необхідність європейської інтеграції країни поділяють сьогодні як президент, так і прем’єр-міністр України. Про те, що Україна не змінює своїх євро-інтеграційних устремлінь, обидва високопосадовці заявили найвпливовішим політикам ЄС-канцлеру Німеччини Ангелі Меркель та Комісару ЄС з питань зовнішніх відносин і Європейської політики сусідства Беніті Ферреро Вальднер. На жаль переважно критично характеризується прозорість і відкритість політики на європейському напрямі. На думку експертів, ця політика загалом не є послідовною та виваженою, тобто значною мірою залежить від внутрішньополітичної кон’юнктури, розстановки сил на вищих щаблях влади. Також більшість опитаних не вважають євро-інтеграційну політику реалістичною. Окремо слід зазначити проблемний аспект реалізації євро-інтеграційного курсу. За всієї специфіки та особливостей співробітництва України з ЄС, її шлях до європейської спільноти не є абсолютно унікальним. У цьому контексті важливим є врахування здобутків і помилок країн – членів ЄС, які вже пройшли цей шлях і досягли бажаного результату. 

Вивчення міжнародного досвіду дозволяє знайти та дослідити, головні перешкоди на шляху України до ЄС. 

Головною проблемою експерти вважають неспроможність влади здійснювати євро-інтеграційний курс. 

Друге місце посідає проблема конфронтації між гілками влади, що заважає здійсненню ефективних скоординованих дій у сфері зовнішньої політики, зокрема на європейському напрямі. 

Третім гальмуючим чинником експерти вважають неготовність владної еліти здійснювати врядування за нормами і стандартами ЄС. 

Фактично в цьому «трикутнику» зосереджені ключові проблеми євроінтеграції. По суті, саме вони зумовлюють інші негативні аспекти, серед яких експерти фіксують повільні темпи реформування економіки та судової системи, недостатність ефективної боротьби з корупцією, зволікання зі створенням умов для розвитку бізнесу тощо. 

Експертні оцінки дають підстави говорити про те, що стан забезпечення українською стороною умов для ефективної інтеграції до ЄС не цілком задовільний. 

Сучасна євро-інтеграційна політика України містить істотні недоліки. Експерти висловлюють претензії стосовно її прозорості та відкритості, реалістичності, послідовності та виваженості, ат також зрозумілості як для європейських партнерів, так і для громадян України. Вивчаючи світову практику не можна проігнорувати набутими досягненнями такої країни, як США механізм судочинства в даній країні вже відпрацьований і досяг високого рівня професіоналізму та довіри. 

 

 

Створюючи перший уряд, американці прагнули до того, щоб він міг захистити їх, але не був би настільки сильним, щоб вони зазнали від нього утисків. Це ж стосувалося й інших гілок влади, зокрема судової. Має належно функціонувати як судовий, так і зовнішній контроль за здійсненням правосуддя, щоб унеможливити зловживання суддями своїм службовим становищем. У США він існує. І це не суперечить принципу незалежності суддів. Останні, приймаючи рішення, позбавлені будь-якого контролю з боку виконавчих та законодавчих державних органів, а також впливу громадської думки. Однак, це не означає, що судова влада є повністю незалежною. У демократичному суспільстві такого не може бути [ 4 ]. 

Незважаючи на те, що у США всі гілки влади діють самостійно, кожна з них має змогу контролювати інші. Сенат простою більшістю голосів затверджує призначення Президентом посадових осіб (включаючи членів Верховного суду та інших федеральних судів), Конгрес утворює суди нижчого рівня і наділений повноваженнями контролювати процес подання судових апеляцій. Конституційний контроль певною мірою відкриває можливість перевірки діяльності судової влади законодавчою і виконавчою гілками влади. В основному це відбувається шляхом добору суддів і здійснення контролю за юрисдикцією федеральних судів. 

Таким чином, незалежність суддів у США не позбавляє законодавчу і виконавчу гілки влади певних важелів