Місіонерська діяльність домініканців львівської архідієцезії в другій половині ХІХ – 30-х рр. ХХ ст.

 

Андрій Гуменяк

У статті висвітлено місіонерську діяльність домініканського ордену в другій половині ХІХ – в 30-і рр. ХХ ст. Проаналізовано порядок проведення місій. Висвітлено регіональну специфіку функціонування домініканців.

Прослідковано внесок діяльності окремих осіб в контексті місіонерства ордену проповідників. Проаналізовано основні складові місіонерської діяльності домініканців. Здійснено порівняльний аналіз місіонерства ордену проповідників у вказаних регіонах. Висвітлено значення даного аспекту діяльності для домініканців. Визначено компетентнісний підхід організаторів місій до тематики зацікавлень та інтересів парафіян. Виокремлено значення організації місіонерської діяльності домініканського ордену для її проведення. Здійснено нара- тивний аналіз допомоги місіонерству проповідників та матеріального забезпечення місій. Відзначено місце даного типу функціонування домініканців серед інших аспектів діяльності згромадження. Виявлено, що територія Королівства Польського було одним із найважливіших об’єктів місійної діяльності домініканців.

Ключові слова: домініканці, місіонерська діяльність, реколекції, катехи-зація, львівська архідієцезія.

Місіонерська діяльність домініканців не була пріоритетним напрямом діяльності ордену, проте її важливою ідейною засадою було проголошення євангельських принципів серед віруючих. Місії були засобом поширення серед римо-католицького населення Слова Божого. Вони виконували освітню, духовну, виховну та пізнавальну функції. Саме завдяки місіям зростала кількість прихильників домініканського ордену, парафіян та охочих вступити у згромадження. Місії популяризували, робили відомими проповідників не лише на теренах львівської архідієцезії, а й у інших країнах.

Дослідження є першою спробою висвітлення місіонерської діяльності на території львівської архідієцезії у другій половині ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. В історіографії це питання висвітлене згідно регіонального принципу функціонування домініканців. Найбільше воно розкрите в працях польських дослідників М. Мілавіцького, Р. Свентоховського, «Церемоніалі місій та реколекцій» А. Барвача, де подано інформацію про порядок місій. Джерелами для розгляду даного питання є хроніки осередків діяльності домініканців та листи із вищими ієрархами ордену, де присутні окремі факти місіонерської діяльності згро- мадження1.

Більшу частину місійної діяльності католицької церкви перебрали на себе чернечі ордени. Із усіх 14359 орденських місіонерів Галичини в 1923 р. 500 осіб були домініканцями. Під час місій та реколекцій тривала наука для віруючих. Час її тривання становив 30-45 хвилин, він залежав від категорії парафіян. Вона повинна включати справи, які цікавлять усіх парафіян. Місійні науки вкладалися в певну тематичну цілісність, яка підходила певній категорії парафіян. Для родин, наприклад, це були справи подружнього життя, батьківства та виховання дітей. Під час кожної реколекції або місії оголошувалися молитви залежно від присвячення релігійних заходів   .

Під час місії важливим є обряд посвячення місійного хреста. Він складався із богослужіння без проповіді, самої церемонії, процесії із хрестом навколо костелу, місійної науки під хрестом, церемонії завершення місії. На місійному хресті знаходився відповідний напис, на раменах хреста – гасло зі змістом основної думки місії. Під час пронесення хреста несли дві запалені свічки, кадило і свячену воду, виконувалася пісня «Серце Твоє, Ісусе» .

Обряд хресної дороги відправлявся у наступний спосіб. Капелан, вбраний у рясу фіолетового кольору (місіонер – у чорний одяг ордену), два міністранти несли хрест і дві запалені свічки, із якими виходили до вівтаря. Після вклякання перед вівтарем відмовлялася вступна молитва, потім проходили 14 стацій. Після останньої стації капелан разом із міністрантами поверталися до вівтаря, вклякали на найнижчій сходинці і відмолювали кінцеву молитву, після чого відходили до закристії. Проходження хресної дороги гарантувало одержання відпустів .

Для участі у місії ченці мали добре освоїти християнську науку, щоб могли допомагати капеланам проповідувати та навчати парафіян; підготовка відбувалася також у плані ремесел: рільництва, кухарства, малярства, столярства, механіки, електроніки. Підготовку контролював пріор для забезпечення виконання статутних положень під час місій. Для цілої місії генерал ордену, дефініторій провінційної капітули або провінціал у погодженні з радою призначали керівника, яким міг бути вікарій або апостольський префект, і виконував повноваження на рівні власної посади. Вони візитували місію, якщо цього не робив генерал чи провінціал у певному році для контролю виконання статутів .

До місій парафіян готували заздалегідь, переважно місяць наперед. Розсилалися письмові звіти про підготовку до інших парафій та управління провінції. Наприклад, для благословення місії в Тисмениці 19-28 жовтня 1935 р. відправлено молебень на честь Діви Марії. Після молебені було оголошено науку та розпорядок місії. Протягом терміну перебування місіонерів у Тисмениці оголошувалися місійні науки, науки для дітей, богослужіння, сповіді та причастя. На місії були присутні віруючі греко-католики   .

Місії розпочиналися з моменту привітання, місіонери були одягнені в чорну туніку і тримали хрест у руці. Якщо костел був далеко, дозволено носити білий габіт. Процесія завершувалася кропленням вірних свяченою водою із піснею «Сердечна Матір» та входом її учасників у церкву. Всередині костелу місіонери ділилися на дві колони і приймали святі тайни. Після відспівування молитви до Святого Духа парафіяльний священик заходив на найвищу сходинку головного вівтаря та вітав місіонерів, оголошуючи вступну науку. Після цього починалося богослужіння, потім оголошувався порядок обрядів та місійних наук на час тривання місій.

Для місіонерської діяльності в Російській імперії планувалося відновити ліквідовані царським урядом кляштори. Генерал ордену Яцек Кормер хотів створити нову провінцію в Королівстві Польському з 1907 р. Генерал отець Людвік Тейслінг домагався скасування малих конвентів