Міжнародна економіка

 

Інституційна відкритість вимірюється рівнем лібералізації торговельного і валютного режимів країни. Приймається в розрахунок значення торговельних субсидій, непрямих податків, валютних, ліцензійних й інших обмежень.

 

Відкритість  економіки  пов'язана  з  впливом  участі  країни  в  міжнародному поділі праці на формування структури її виробництва. У господарстві більш або менш замкнутого характеру структура виробництва залежить, з одного боку, від наявних у країні капіталу і ресурсів, з іншого боку - від структури внутрішнього попиту. Для відкритої економіки характерно, що міжнародний поділ праці впливає на прийняття рішень, що стосуються формування внутрішньої структури виробництва.

 

Національна безпека – це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам.

 

Система національної безпеки – це сукупність державних структур і недержавних організацій, які функціонують в сфері захисту прав і свобод людини, базових цінностей суспільства від зовнішніх і внутрішніх загроз, а також відповідна система  законодавчих  актів  держави  і  нормативних  документів  (статутів, декларацій, програм) недержавних організацій.

 

 

В загальному вигляді розрізняють наступні складові соціально-економічної безпеки:

• безпека реального сектору економіки,
• безпека фінансового сектору економіки,
• соціальна безпека,
• інвестиційна безпека,
• енергетична безпека,
• науково-технічна безпека,
• інформаційна безпека,
• зовнішньоекономічна безпека,
• екологічна безпека.

3. Для розуміння і оцінювання відмінностей між національними економіками, визначення їх місця та перспектив розвитку в системі світового господарства, актуальною проблемою в теорії та практиці МЕВ є їх систематизація за різними ознаками.

Країни   можуть   бути   систематизовані   за   регіональною   (географічною) ознакою: європейські (західно-, східно-, південно-, північно-); північноамериканські (США, Канада, Мексика), південноамериканські, країни Близького Сходу, Східної, Південно-Східної та Південної Азії, африканські (північно-, центрально-, південно-, західно-) тощо. Але така систематизація дає досить різноманітні за складом групи країн.

 

 

Систематизація країн за організаційною ознакою розподіляє країни по групах в залежності від участі в міжнародних організаціях, конференціях, нарадах тощо. Найбільш впливовими організаціями сьогодні є:

• Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) — створена у
• 1960 р., об’єднує 24 країни з високим доходом та рівнем розвитку (19 країн Європи, США, Канади, Японія, Австралія, Нова Зеландія). Цілі організації полягають у досягненні швидкого економічного розвитку, підтриманні фінансової стабільності, вільної торгівлі та забезпеченні сприятливих умов розвитку країн ―третього світу‖;
• Генеральна угода з тарифів і торгівлі та Світова організація торгівлі (ГАТТ/СОТ) — об’єднує більше 120 країн світу, за основну мету ставить розвиток лібералізації  торгівлі.  З  початку  функціонування  ГАТТ  у  1947  році  досягнуто
• зниження міжнародних тарифів з 40% до 4%. СОТ почала функціонувати з 1995 року як більш організаційно оформлена структура для регулювання міжнародної торгівлі.
• Бреттон-Вудські інститути — Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) забезпечують функціонування та розвиток сучасної світової валютної системи починаючи з 1944 р. Членами МВФ є 169 країн світу.

Класифікація країн за рівнем соціально-економічного розвитку.

Використовується також поділ країн на таких три групи, як:

1. Промислово розвинені країни — 24 високорозвинені країни. Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни так званої ―Великої сімки. Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнародної торгівлі.
2. Країни з перехідною економікою — 28 країн Центральної та східної Європи та колишнього Радянського Союзу, що здійснюють перехід від адміністративно- командної до ринкової економіки: Азербайджан, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Узбекистан, Україна та інші. У цій групі є підгрупа, яка має суттєві досягнення у реформуванні національних господарств. До цієї підгрупи належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.
3. Країни, що розвиваються — 132 країни Азії, Африки, Латинської Америки. Через їх велику кількість і особливості соціально-економічного розвитку національних економік ці країни здебільшого систематизують за регіонами з урахуванням їх географічного положення.
4. Глобальна   економічна   рівновага   визначається   як   такий   стан,   коли чисельність населення та обсяг капіталу залишаються незмінними, а між силами, що впливають на їхні збільшення або зменшення, підтримується стійкий баланс.

 

Як бачимо, одна з перших спроб визначення глобальної економічної рівноваги стосується  національного  господарства,  в  якому  держава  відповідними економічними та іншими засобами здатна впливати на динаміку та структуру економічного  розвитку.  У  світовому  співтоваристві  поки  що  не  створено відповідних інституційних структур, які могли б регулювати світову економічну систему. Таким чином, на нинішньому етапі глобальна економічна рівновага світу формується, з одного боку, на основі взаємодії національних господарських комплексів, з іншого — за допомогою імпульсів, які надходять із світового ринку.

 

Надзвичайно важливим для міжнародних економічних відносин, системи світогосподарських зв'язків є поняття граничної рівноваги. Як правило, це такий ступінь економічної рівноваги, який передує кризовим явищам у світовому господарстві. Згідно із «законом найменших», за О. Богдановим, гранична рівновага комплексу (системи) визначається його найслабшою ланкою. Неминуча після досягнення граничної рівноваги криза являє собою не що інше, як перехід до нової рівноваги, з новими параметрами та компонентами. Такі якісні зміни парадигми світового господарства відбувалися після 1917 р. внаслідок кардинальних зрушень в економіці Росії, після Другої світової війни та в 50—60-ті роки XX ст., коли зазнала краху