Молитва як конфесійний та художній текст

У статті порушуються проблеми текстуальної лінгвістики; молитва розглядається як конфесійний та художній текст; аналізуються семантичні, функціональні та стилістичні особливості конфесійної та художньої (поетичної) молитов.

Ключові слова: текст, молитва, конфесійний текст, художній текст.

 

Реальне буття мови є безмежним процесом вербальної комунікації, що робить мову необхідним атрибутом людського суспільства, яке накопичує й передає від покоління до покоління свої знання та досвід. Очевидно, мовний механізм повинен мати таку внутрішню структуру, що уможливлювала б змістовну комунікацію, зацікавлення якою стрімко зростає. Посилюється й інтерес до конкретних виявів мовленнєвої діяльності, репрезентованої найрізноманітнішими зразками текстів, через які людина висловлює свої думки, почуття та побажання.

На сучасному етапі розвитку мови особливої актуальності набувають проблеми, пов’язані з так званими конфесійними текстами, стан вивчення яких є ще далеко незадовільним, попри те, що аспекти їхнього дослідження повсякчас урізноманітнюються. Відмова від войовничої атеїстичної ідеології, відродження духовності, національних морально-етичних засад сприяли тому, що в підсистемі функціональних різновидів мови стали виокремлювати конфесійний стиль, досліджувати його становлення, з’ясовувати диференційні ознаки, роль у розвитку та функціонуванні нової української літературної мови тощо (Г. Арполенко, Н. Дзюбишина-Мельник, В. Задорожний, Т. Мороз, В. Німчук, В. Статєєва та ін.). Подекуди предметом наукових зацікавлень стає художньо-образне слововживання у відповідних конфесійних текстах, проте основний акцент все ж таки припадає на різні семантичні групи конфесійної лексики (І. Бочарова, Ю. Браїлко, А. Ковтун, П. Мальків, Н. Пуряєва, М. Скаб, С. Єрмоленко, В. Ткаченко, Т. Харитонова, Г. Яворська та ін.).

Мета нашої статті полягає в дослідженні християнської молитви як конфесійного та художнього зразків текстів, у виявленні їхніх комунікативних механізмів, інтегральних та диференційних ознак.

У конфесійній літературі молитва визначається як «піднесення розуму й серця до Бога, благоговійне слово людини до Бога» [2, 484], «звернення людини до Бога» [1]. Подібне витлумачення містять і спеціальні лексикографічні праці лінгвістичного характеру, зокрема: «установлений текст, який промовляється, виголошується вірянами під час звернення до Бога, до святих» [4, 537]. У поодиноких випадках маніфестація семантики відбувається через відношення до дериваційної бази, тобто лексема молитва пояснюється через дієслово молити (молитися) [4, 537], де молитися означає «знаходитися в особливому внутрішньому стані, коли духовне людське начало входить у безпосередню таємничу взаємодію з Богом та потойбічним невидимим світом». У такий же спосіб (через співвідношення між похідним і вихідним словом) представлено й етимологічний аналіз: молитва ← молити – «просити», псл. *modliti споріднене з литовським maldyti, melsti «благати» (інєв. meldh – «говорити ритуальні слова» (в античності молитва була частиною публічного ритуалу, що мав важливе суспільне і політичне значення), раніше, можливо, «приносити жертву, забиваючи тварину» (пор. р. [моли′ть] – «забивати худобу», болгарське молитва – «жертва; жертовна тварина») [5, 501].

Сучасна молитва є однією з основних складових будь-якої конфесії, до того ж таким елементом, який не роз’єднує, а об’єднує різні конфесійні утворення. Звернена до Господа, вона створює відчуття контакту кожного вірянина, незалежно від його віросповідання, з надприродною, божественною силою. Указівки на факт такого звернення засвідчені неодноразово вже в тексті Старого Заповіту, у ньому ж з’являються й перші точні форми молитов, наприклад: Тоді скажи перед Господом Богом Твоїм: я відібрав від дому мого святиню і віддав її левітові, прибульцеві, сироті і вдові, за всіма повеліннями Твоїми, які Ти заповів мені … споглянь від святої оселі Твоєї, з небес, і благослови народ Твій, Ізраїля, і землю, яку Ти дав нам – тому що Ти клявся батькам нашим дати нам землю, у якій тече молоко і мед [Второзаконня 26: 13-16].

Після вавилонського вигнання молитви піддалися детальній регламентації, у зв’язку з чим було встановлено відповідні години для виголошення молитов (згідно із заповіддю Господа про безперестанну молитву давні християни молилися в усі години доби), вироблено певні норми поведінки під час цього дійства і т. ін., як-от, наприклад: І коли молишся, не будь як лицеміри, які люблять молитися в синагогах і на перехрестях, зупиняючись, щоб бачили їх люди. Істинно кажу вам: вони вже мають нагоду свою. Ти ж, коли молишся, увійди до кімнати твоєї і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, який у таїні, і Отець твій, який бачить таємне, воздасть тобі явно. А молячись не говоріть зайвого, як язичники, бо вони думають, що в багатослів’ї своєму почуті будуть [Матвія 6: 5-8]; Кожний чоловік, який молиться або пророкує з покритою головою, осоромлює свою голову. І кожна жінка, яка молиться або пророкує з непокритою головою, осоромлює свою голову, бо це те саме, якби вона була острижена [1 Коринфян 11: 4]. На основі вчення Ісуса Христа та апостолів давня церква поступово вибудувала єдині правила, що визначали порядок здійснення молитов як на богослужінні, так і в домашніх умовах. Від іудеїв до християн перейшла традиція молитися стоячи: І коли стоїте на молитві, прощайте, коли щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний відпустив вам гріхи ваші [Марка 11: 25]. Від них запозичений звичай ставати на коліна. Певні типи обрядових дій та культових висловлювань (текстів) мають не лише соціальний, але й знаковий характер. Відповідні нормовані рухи (поклони, хресне знамення, запалення свічок, координація світла тощо) перетворюють молитву в складний семіотичний текст, що