Мовленеві характеристики в системі докуметних комунікацій

Документна комунікація – це комунікація, яка опосередкована документом, побудована на обміні документами між двома й більше людьми, нею передбачено передавання інформації за допомогою документа. Документна комунікація існує паралельно з недокументною. Недокументна інформація – це комунікація, в якій інформація передається в незакріпленій на матеріальному носії формі – усною мовою, радіо або телебаченням і т. ін. [8, 164].

Наприкінці XX ст. великого поширення набуває електронна комунікація, яку побудовано на космічному радіозв’язку, комп’ютерній техніці. У ній замість паперового носія використовується електронний. Однак безпаперове суспільство не означає бездокументне. Виникає новий вид документа – електронний, але при цьому паперова форма документа не зникає. Електронний документ можна легко перевести в паперовий.

Соціальна комунікація – обмін між людьми або іншими соціальними суб'єктами цілісними знаковими повідомленнями, у яких відображені інформація, знання, ідеї, емоції тощо, обумовлений цілим рядом соціально значимих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві. Згідно з паспортом спеціальності, «галузь науки, яка вивчає сутність, закономірності соціальних комунікацій, процеси, структури та форми соціально-комунікаційних відносин»[17, 44].

Отже, будь-яка комунікація здійснюється в певному просторі й часі. Тому виділяють комунікацію просторову й часову. З точки зору здійснення комунікації в часі виділяють два її види: діахронна, яка відбувається в різний для комуніканта й реципієнта час і забезпечує зв’язок у часі (з минулого в майбутнє), і синхронна, яка здійснюється майже рівночасно. Розрізняють комунікацію одночасну, яка відбувається в одному й тому ж місці, і різночасну, коли комунікант і реципієнт знаходяться в різних місцях.

 

 

Основні терміни семіотики та три її рівні (синтактика, семантика, прагматика) коротко розглядаються у підручнику Н. Кушнаренко «Документоведение». Варіанти розуміння семантики і прагматики як розділів семіотики на етапах породження і сприйняття текстів представлені у роботі В. Г. Овчинникова. Класифікації знаків запропонували А. В. Соколов і С. Г. Кулешов. Семіотичні аспекти документування подаються в монографії В. Бездрабко. Деякі конкретні синтаксичні, семантичні та прагматичні відносини представлені також у монографії В. Бездрабко, результати структурного аналізу і синтезу, наприклад, у статті Л. Г. Тупчієнко-Кадирової. Поняття тексту розглянуто в навчальному посібнику М. С. Ларькова, зокрема, інтертекстуальність та її прояви, типи міжтекстових зв’язків, ефекти і види уніфікації, типи уніфікованих текстів, редагування текстів, також у посібнику розтлумачено поняття гіпертексту як «особлива форма організації, представлення, освоєння текстового матеріалу», як «текст з нелінійною структурою»[15, 67].

Різні напрямки розвитку гіпертекстових систем та технологій, прояв ідеї гіпертексту в різних галузях проаналізовано та узагальнено.

Зв’язок бібліографії як окремої сфери діяльності із семіотикою багатоаспектно розглядається у статті І. Г. Моргенштерна. Погляди автора базуються на дослідженнях.

Т. А. Бахтуріна, Р. С. Гіляревського, І. А. Савіна, Г. Я. Узилевського, В. А. Фокєєва і ін., які розробляють питання теорії та методики підготовки бібліографічної інформації із застосуванням семіотичного підходу, формування і розвитку бібліографічної мови. З робіт цих учених виходить, що “поняття “бібліографічна семіотика” позначає системи знаків і встановлених пробілів (бібліограми), використані для фіксації бібліографічної інформації, і порядок розміщення цих знаків [15, 41]. Автором з’ясовується семіотичність бібліографічної діяльності, процеси й результати якої зв’язані зі знаковими системами. Поняття текст вживається тут у традиційному розумінні як вербальний текст. Але вживається і словосполучення бібліографічний текст і як окремий бібліографічний запис, і як сукупність бібліографічних записів.

Розглянуті семіотичні письмові та усні форми функціонування бібліографічної інформації і можливості семіотичного вдосконалення бібліографічної інформації: “прагнення до точності, що забезпечує її адекватне сприйняття, розробка форм, які сприяють міжмовному і міжнародному обміну даною інформацією, експериментальне і перевірене досвідом удосконалення і збагачення знакових систем. Значення семіотичного підходу в бібліографії автор бачить в «оптимізації бібліографічної діяльності», підвищенні «точності і інформативності бібліографічних повідомлень» і у формуванні інформаційної культури користувачів інформації.

У статті Ю. В Горяйнової (історіографічного змісту) аналізується зародження та розвиток семіотики взагалі та семіотики невербальної комунікації зокрема. Розглядаються підходи:

• семіотика як наука про знаки і знакові системи;
• поширення лінгвістичних методів на будь-які інші об'єкти, ніж природні мови, засіб розглядання чого завгодно як сконструйованого і функціонуючого подібно до мов;
• дослідження семіозиса, тобто проблеми виникнення знакових структур з певної не- або до- знакової реальності.

Отже автор Ю. В. Горяйнової також обґрунтовує невербальну комунікацію як нелінгвістичну семіотичну систему, як мову тіла. Як зазначає В. В. Андрієвська, досконале володіння мовою і мовленням.

 

 

Мета, яка постає перед нами у процесі дослідження мовленевих характеристик в документній комунікації, потребує інструментарію, яка допоможе комплексно дослідити предмет дослідження.

Оскільки інструментарієм в нашій роботі виступають методи, тому більш детально розглянемо їх сутність та визначимо доцільність їх використання в тому чи іншому завданні.

Метод – систематизована сукупність кроків, які потрібно здійснити для виконання певної задачі, досягнення мети.

Комплекс методів, які використовуватимуться у нашому науковому дослідженні забезпечать нам:

• ефективне виконання поставлених на початку завдань і досягнення загаданої мети;
• відповідність