Михайло Грушевський як особистість і науковець: особливості рецепції у наукових колах Одеси наприкінці XIX - першої половини XX століття

Позитивним явищем у цій проблематиці виступає постійне зростання кількості праць рецептивного характеру. Розмірковування про відношення інтелектуальної спадщини М. Грушевського до сучасності наявні в дослідженнях багатьох науковців. Характерним прикладом цього виступають праці В. Тельвака [54], [55], [56], [57], [58]. До ретельно проведеного науковцем аналізу проблеми сприйняття сучасниками М. Грушевського його особистості та творчої спадщини вважаємо за потрібне додати деякі штрихи рецепцій у наукових колах Одеси першої половини ХХ століття.

На такому, навіть пунктирно окресленому, тлі стає зрозумілою актуальність додаткового осмислення рецепцій постаті М. Грушевського, що виклад інформації про нього, про його місце в історії української культури та його роль у світовій історичній науці, є необхідним та відповідає сучасним здобуткам грушевськознавства і новітнім методологічним засадам історичної науки. Отже, постає завдання дослідити рецепції особистості та інтелектуальної діяльності історика у колі колег з Одеси як одного з провідних науково-освітніх центрів України. До того ж актуальність заявленої теми дослідження зумовлена її практичною нерозробленістю у науковій літературі. Не вказуючи на праці, що мають дотичне відношення до вказаної проблематики, на сьогодні можемо назвати тільки трьох авторів, які зробили перші спроби у розв’язанні цього питання. Це студії В. Хмарського, Л. Білоусової та В. Заруби. Перші двоє колег у статті «М. С. Грушевський і одеські науковці» [60] на підґрунті листування між істориком і трьома одеськими адресатами окреслили налагоджування його наукових комунікативних зв’язків із корпорацією одеських вчених-істориків. Недоліком цієї розвідки виступають вузькі хронологічні рамки, охоплюючі період 1894-1917 рр, про що зізнаються й самі автори [60, с. 68] Хоча, на скільки сьогодні відомо, наукові зв’язки між М. Грушевським і його одеськими колегами мали свою історію до початку 1930-х рр. В. Заруба є автором ґрунтовної праці, присвяченої М. Слабченку [17], який був одним із активних реципієнтів особистості та інтелектуальної діяльності М. Грушевського. Саме в цій книжці подано фактологічні матеріали, які яскраво розкривають міжособистісні відносини з боку одеського історика на тлі складної ситуації у фаховому середовищі українських вчених у 1920-х рр. У зв’язку з цим виникає потреба проаналізувати рецепції постаті М. Грушевського на прикладі одного із соціокультурних прошарків України – одеської академічної спільноти періоду від кінця ХІХ до першої половини XX ст. Окреслені зовнішні часові межі обумовлені певними історичними подіями. Нижня межа пов’язана з початком ведення М. Грушевським наукових комунікаційних зв’язків з одеськими колегами, а верхня – визначається радикальною зміною парадигми у радянській історичній науці другої половини 1950-х рр.

Мета статті полягає у розкритті динаміки і логіки рецепцій особистості та інтелектуальної діяльності М. Грушевського, що зумовлено

іманентними особливостями його світогляду та основними концептами несталої соціокультурної політики на теренах України наприкінці ХІХ – першої половини ХХ ст. При цьому ставляться і розв’язуються такі конкретні завдання: встановити концептуальні віхи рецепції постаті М. Грушевського у наукових колах Одеси; окреслити основні тенденції сприйняття та реінтерпретації його фахової творчості в колі одеських вчених-істориків; висвітлити специфіку наукової комунікації історика з одеськими реципієнтами; охарактеризувати форми та прояви ідеологізації особистості та інтелектуальної діяльності вченого; виявити типологічні відповідності/відмінності рецепцій.

Рецепції особистості та інтелектуальної діяльності Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934) як феномена культури українського народу кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. настійно вимагають наукового аналізу, який стає можливим на сучасному етапі у зв’язку з розширенням меж історіографічних, методологічних та історико-культурологічних досліджень.

Незважаючи на те, що історія становлення теорії рецепції в історичній науці є фактом сталим, все ж вважаємо за необхідне окреслити деякі її нюанси з авторськими ремарками та доповненнями. Як відомо, теорія рецепції (лат. гесерїіо – прийняття, сприйняття) – це варіант літературної теорії читацького відгуку, яка підкреслює індивідуальність сприйняття і тлумачення літературного тексту кожним читачем. Теорія рецепції в основному належить до сприйняття аудиторією комунікаційних моделей. У літературних дослідженнях теорія рецепції вперше з’явилася у працях західноєвропейських вчених 1960-х рр. [63]. Отже, у літературознавстві теорія рецепції зведена до смислової парадигми «автор – текст – читач» та розглядає проблеми сприйняття, пізнання, осмислення, інтерпретації літературного твору саме читачем (реципієнтом), який виступає суб’єктом сприймання тексту і створює «власний твір».

На відміну від сприймання творів художньої літератури апперцепція історичних наукових праць вимагає наявність фахової підготовки, яка включає в себе безпосереднє сприйняття, обмірковування змісту, його оцінку на тлі інших історіографічних напрацювань, як результат всього цього, вплив опублікованих історичних досліджень на реципієнта. До того ж історична наукова література достатньо специфічна та має популярність переважно тільки серед певних представників соціогуманітарних дисциплін. Це призводить до того, що історики, не знаходячи зацікавленості до своїх праць серед широкого загалу, обмежені у сприйнятті своїх студій у колі колег, яке, у свою чергу, на відміну від любительського зацікавлення більшості читачів літературними творами, продукує кваліфіковане судження збоку, і не загальнонаукове, а вдумливе, кваліфіковано-критичне і, в більшості випадків, прихильне.

Розглянувши теоретичні погляди на структуру процесу історичної рецепції виділимо дві її стадії, які ідентичні з літературною рецепцією [24, с. 83]: 1) безпосереднє, первинне сприйняття; 2) вторинне, опосередковане сприймання. У першому переважають чуттєво-емоційні