Михайло Грушевський як особистість і науковець: особливості рецепції у наукових колах Одеси наприкінці XIX - першої половини XX століття

Ніковський, будучи одним з очільників журналу «Основа», що виходив в Одесі, замовив йому матеріал, пов’язаний зі смертю знаного земського статистика, етнографа-фольклориста і громадського діяча О. Русова [60, с. 67]. Таким чином, перша фаза історичних рецепцій інтелектуальної діяльності М. Грушевського одеськими науковцями відображена у форматі листування з чотирма персоналіями та однією полемічною працею, що в цілому мали позитивний характер.

Карколомні суспільно-політичні події на теренах України на зламі 1910-х – 1920-х рр. стали не тільки розділювальною смугою між першою та другою фазою у появленні історичних рецепцій відносно постаті М. Грушевського, а й епохальними змінами у філософсько-культурологічному сприйнятті світу всього суспільства колишньої Російської імперії, що, у свою чергу, кардинальними змінами вплинуло на розвиток історичної науки.

Самим яскравим і харизматичним представником одеських науковців другої фази історичної рецепції особистості та інтелектуальної діяльності М. Грушевського був історик права та економіки України нового часу – Михайло Єлисейович Слабченко (1882-1952). Його всебічне сприйняття постаті історика простежені у багатьох сучасних наукових працях, серед яких найбільшою ґрунтовністю виділяється дослідження

Заруби [17]. З метою необтяжування статті інтерпретацією історичних рецепцій М. Слабченка щодо постаті М. Грушевського поданих

В. Зарубою та іншими дослідниками, зробимо акцент на діапазоні характеристик, даних одеським істориком від позитивних (щодо оцінки наукової діяльності) до негативних (у плані участі у політиці) – «... хороший учений, але нездарний політик» [17, с. 71]. Причиною різнополярних рецепцій М. Слабченка є його заангажованість у складні, іноді загострені до критичного рівня, взаємини між представниками академічного цеху, які часто переходили з наукової площини на рівень з’ясування міжосо- бистісних відносин. Наприклад, Н. Полонська давала таку характеристику найближчих співробітників М. Грушевського: «Донька Катерина – зірка великої величини. Сестра – Ганна Шамрай – зеро. Племінник С. Шамрай – найкращий за всіх. Савченко – чоловік племінниці Марії Сильвестрівни – нездара. Брат – Олександр Сергійович, його дружина Ольга Грушевська – нездара. Решта молоді – не талановита» [17, с. 183]. Тому, щоб уникнути прямого з’ясування взаємовідносин із М. Грушевським та розуміючи авторитет і значимість його постаті в історичній науці він, як у випадку з листом до О. Оглоблина, іноді обирав тактику обережної гри, яка підводила його до висловлювання завуальованих оцінок – «... він європейська величина, а я – маленький провінціальний науковий робітник. « [17, с. 189]. Опосередковані рецепції М. Слабченка щодо постаті М. Грушевського також зустрічаємо у свідченнях його учнів, які вони давали співробітникам ДПУ УСРР під час допитів у справі «СВУ» з метою отримання необхідних свідчень для звинувачень на адресу свого вчителя. Наприклад, 1929 р. історик української літератури Панас Васильович Сикиринський (1890-19??) свідчив: «Одного разу він сказав мені, що М. Грушевського він поважає, як наукову силу, але не любить. « [2]. Мотивами некоректних оцінок з боку М. Слабченка відносно особистості та інтелектуальної діяльності М. Грушевського були елементарні людські морально-психологічні якості (амбіційність, заздрість, кар’єризм, слава, егоїзм тощо), що притаманні людству різних епох, але ставали припоною на шляху доброзичливих комунікативних зв’язків.

Ще одним одеським реципієнтом інтелектуальної діяльності М. Грушевського у добу українського національно-культурного відродження

став історик літератури та журналістики Володимир Якович Герасименко (1895-1984) [20]. Його близьке творче знайомство з метром історичної науки дало йому підстави для виступу на засіданні Одеського наукового товариства при ВУАН [21] з доповіддю, присвяченою ювілею однієї з консолідуючих постатей тогочасної вітчизняної науки: «Академік М. С. Грушевський як історик письменства» [62]. На жаль, на сьогодні текст цієї доповіді не вдалося віднайти, але, виходячи із прояву у подальшому з обох сторін доброзичливих стосунків між колегами, можемо висловити думку, що вона мала позитивний зміст. Дякуючи особистому знайомству з М. Грушевським, В. Герасименко був одним (наймолодшим) з одеських істориків (Б. Варнеке (1874-1944), С. Дложевський (1889-1930), Є. Заго- ровський (1885-1938), Ф. Петрунь (1894-1963) і О. Рябінін-Скляревський (1878-1942), запрошених до складу авторів збірки статей «Полуднева Україна», яка стала результатом діяльності Комісії дослідження історії Південної України, очолюваної М. Грушевським [65]. Через фінансові труднощі, а більше – з причин політичного характеру, на кінець 1930 р. збірка так і не побачила світ – ішов політичний процес у справі «СВУ», наслідком якого стали репресії значної частини авторів, у тому числі й серед одеситів (В. Герасименко, Є. Загоровський, Ф. Петрунь,

О. Рябінін-Скляревський).

Вагомий внесок до історичної рецепції інтелектуальної спадщини М. Грушевського належить представнику російської еміграції, історику культури – Петру Михайловичу Біціллі (1879-1953) [36, с. 327-452], який 1930 р. у Празі опублікував нарис «Проблема русско-украинских отношений в свете истории» [4]. Відповідно до її змісту, П. Біціллі можна зарахувати до поміркованих опонентів, які частково підтримували М. Грушевського в його концепції, викладеної у праці «Історія України-Руси». Зміст розвідки П. Біціллі, який народився в Одесі у дворянській родині, а 1920 р. емігрував до країн Європи під страхом більшовицької ідеології, пронизана позитивними пасажами щодо історичного значення культури українського народу – «Украинский народ может гордиться всеми теми ценностями, которыми блещет общерусская культура. В конце концов, ещё не известно, что