Михайло Грушевський як особистість і науковець: особливості рецепції у наукових колах Одеси наприкінці XIX - першої половини XX століття | Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

получит Украина в случае её полного обособления, но во всяком случае уже известно, что онапотеряет» та ставить у залежність від неї російську культуру – «Русская культура, русская государственность – в значительной степени дело украинцев». Відносно ж ідеї розбудови української державності він займав протилежну позицію, в якій бачив незалежність України тільки у теоретичній площині: «И экономически, и политически, и культурно Украина может развиваться и вне рамок Российской Империи и общерусской культуры. Эта перспектива настолько прекрасна, эта идея настолько заманчива, что не попытаться осуществить её было бы преступлением». Хоча в реальності він ставить під сумнів можливість цієї ідеї: «Украинцы потому ведь и настаивают на принудительном насаждении украинской культуры – псевдо-культуры, – что они не верят в возможность развития этой культуры в условиях свободного соревнования с русской», наголошуючи тільки на єдності українців і росіян: «Единство в многообразии, дифференциации без дезинтеграции – такова формула той цели, к которой следует стремиться сообща и русским, и украинцам». Обґрунтовуючи цю тезу тим, що «Проникнутая насквозь академизмом, деятельность политика- строителя нации неминуемо приводит к обезличению того национального индивидуума, о самобытности которого он заботится, а, следовательно, к смерти нации». Отже, у випадку отримання Україною незалежності, П. Біціллі пророкував занепад української нації, а в контексті дискурсу відносно концепції М. Грушевського щодо «самостійного» поступу історії України висловлював обережно-стримані погляди.

У випадку вище згаданої студії П. Біціллі його рецептивна парадигма має характер дискурсу, зануреного в соціокультурну і національну ситуацію того часу, але продиктованого працею М. Грушевського і досвідом національно-визвольних змагань українського народу. Параметри історико-культурного дискурсу П. Біціллі, його історична рецепція інтелектуальної діяльності М. Грушевського текстуально визначається і окреслюється також його посиланнями на праці інших істориків. Отже, модерністський дискурс П. Біціллі запропонований наприкінці першої третини XX ст. перетворився в опозицію до національної концепції в українській історичній науці, яка вже через декілька років в СРСР отримала назву «буржуазний націоналізм» М. Грушевського.

Процес стимулювання уваги до творчого доробку М. Грушевського і відповідно збільшення кількості рецепцій серед наукових кіл Одеси в 1920-х рр. пов’язаний із входженням північно-причорноморського міста до складу УСРР і відповідним зануренням науковців до українських соціокультурних процесів на тлі політики коренізації та популяризацією історичних рецепцій спадщини історика у провідних наукових центрах України (Києві, Харкові, Дніпропетровську тощо).

За радянських часів українському суспільству свідомо було нав’язане вкрай заідеологізоване уявлення про М. Грушевського. Починаючи від кінця 1920-х рр. й до середини 1930-х рр. поширювалося офіційне тлумачення його як буржуазно-націоналістичного політика й науковця. Творчі основи пошуку історика подавалися як теорія «безкласовості української нації», «буржуазно-націоналістичної» ідеї тощо. Це призвело до того, що в масовій свідомості суспільства радянська влада формувала образ М. Грушевського як буржуазно-націоналістичного науковця, тобто антирадянської формації. Внаслідок цього на зламі 1920-х – 1930-х рр. представникам наукового співтовариства залишатись осторонь кон’юнктурних політичних реалій ставало дедалі важче. Всі одеські науковці, засуджені у період 1929-1931 рр. за звинуваченнями у причетності до справи «СВУ» під страхом бути звинуваченим у наукових зв’язках з М. Грушевським, «відхрещувалися» або всіляко можливими доводами дистанціювалися від його постаті. Наприклад, історик античності та архітектури Валентин Іванович Селінов (1876-1946), будучи заарештованим 11 лютого 1931 р. заявляв, що у своїх судженнях відносно самостійності України не був «прихильником Грушевського», а у поглядах на геополітичне майбутнє України схилявся до концепції Д. Бага- лія [51], основу позицій якого в цьому питанні складали федералістські погляди.

Внаслідок проведення послідовної політики радянській владі вдалося прищепити у свідомості пересічних громадян до образу М. Гру- шевського тавро – «буржуазний історик». Цей факт відверто поширювався й у періодичній пресі. Наприклад, у статті «Промова тов. Затон- ського на похороні академіка Грушевського» [43], опублікованій на останній сторінці в обласній газеті «Чорноморська комуна» (орган Одеського обласного і міського комітетів КП (б) У) від 14 грудня 1934 р., третім реченням було прописано – «Грушевський по праву вважається фундатором української буржуазної історіографії».

Після смерті М. Грушевського в історичній науці змінилося ряд дослідницьких методів, тому історична рецепція його творчості набувала негативних особливостей на засадах і в межах марксистської історичної школи, методологічних парадигм і соціологічних традицій радянської ідеології. Особливо ця тенденція поширилася у другій половині 1940-х рр., коли вже представники «ранньорадянської» генерації вчених-істориків Одеси, внаслідок об’єктивних чи суб’єктивних мотивів, долучилися до історичних рецепцій особистості та інтелектуальної діяльності М. Грушевського. Так, восени 1946 р., історик радянських військових формувань Самсон Михайлович Ковбасюк (1903-1986), за іронією долі один з найздібніших і найулюбленіших учнів М. Слабченка [17, с. 111], в одеському Будинку партійної освіти прочитав лекцію на тему «Буржуазно-націоналістичні викривлення історії України Грушевським та його школою «та, як з піднесенням повідомлялося у пресі, «Лектор дав досить докладну критику антинаукових, контрреволюційних поглядів М. Грушевського та його школи» [39]. Даний виступ був не поодиноким випадком, а епізодом спланованої радянською владою компанії щодо засудження інтелектуальної діяльності самого науковця та історії українського народу загалом. Наприклад, майже за два тижні до появи статті про лекцію С. Ковбасюка була опублікована стаття ректора Одеського державного університету імені І. І. Мечникова М. Савчука – «На рівень вимог передової науки!», в якій він засуджував прояви з боку викладачів у навчальному процесі вишу «реакційно-націоналістичних