Народні промисли та ремесла Поділля в туристичній індустрії

Рельєф Подільського туристичного району відрізняється великим різноманіттям. Пологі рівнини чергуються з горбогір'ями, глибокими річковими долинами з крутими схилами, ярами та балками. Туристичну привабливість регіону збільшує наявність значної кількості спелеоресурсів. Тут знаходяться найдовші гіпсові печери Європи – Оптимістична та Озерна, а також безліч інших.  Річкова мережа району досить густа, представлена ріками, що входять до басейну Дністра, Прип'яті, Південного Бугу та Дніпра. Вони можуть використовуватись для організації купання та водних видів туризму, а їх мальовничі долини надають привабливості ландшафтам. Захоплення викликають водоспади на околицях сіл Рукомиш, Нирків та Русилів.  В рекреаційних цілях можуть використовуватись об'єкти природно-заповідного фонду, найбільш значущими серед яких є природний заповідник Медобори та його філія – Кременецькі гори, національний природний парк «Подільські Товтри».

Подільська височина – височина на південному заході України, у Львівській, Тернопільській, Хмельницькій, Івано-Франківській, Вінницькій та частково Чернівецькій і Одеській областях. Подільська височина входить до складу Східноєвропейської рівнини.

Значну частину Подільської височини розорано. Є дубові ліси (з домішкою граба, липи) і лугові степи. У північних районах трапляються невеликі букові ліси, у південній частині – різнотравно-типчаково-ковилові степи.

Поділля зараз характеризується досить значним від'ємним природним приростом населення. Тільки у Тернопільській області за рахунок більшої народжуваності відносні показники природного скорочення населення вдвічі менші, ніж в Україні в цілому. Частка сільських жителів і на сьогодні у Подільському районі становить менше 50%. Середня густота сільського населення значно вища, ніж в інших економічних районах. Через невисокий рівень урбанізації, середня густота населення (75 осіб на км кв) менша від пересічної для країни.

Своєрідний район і тим, що зараз у ньому найвища частка (понад 90%) українського населення. Однак мовна ситуація в регіон і має значні відмінності. Найбільше зденаціоналізована Вінницька область, де навіть у сільській місцевості українці часто розмовляють російською мовою. Представники національних меншин (росіяни, євреї) проживають переважно у містах. Щодо трудових ресурсів, то тут сформувався деякий надлишок їх, особливо у сільській місцевості. Це зумовлює як значні маятникові міграції, так і виїзд жителів на сезонні роботи на східні терени України, в інші держави. Через це, також, люди часто використовують народні ремесла як вид заробітку. Найчастіше таким ремеслом є вишивка.

Подільська вишивка – одна з найбільш складних і красивих в Україні. Бездоганні щодо техніки виконання, високохудожні вишивки цієї області зачаровують з першого погляду.

Найкращі полотна ткали в чорноземних районах Поділля, де були особливо сприятливі умови для вирощування конопель.

У вишивці Східного Поділля переважають геометричні мотиви складних сполучень. На Вінниччині своєю бездоганністю й витонченістю вирізняються вишивки сіл Клембівка, Стіна, Яланець та Городківка. Тут здавна вишивка стала промислом не лише для жінок, а й для чоловіків. Звідси вироби потрапляли на ярмарки Києва, Санкт-Петербурга, Парижа, вирушали в далеку подорож по світу.

Після участі вишивальниць Поділля в І Всеросійській виставці у Петербурзі (1902 р.) клембівська вишивка виходить на міжнародний ринок збуту – її продають у Великій Британії, Німеччині, Данії.

Знаним центром вишивки на Поділлі було й сьогодні залишається село Стіна. Копиченці – також відомий центр вишивання.

Своєрідною красою виділяються вишивки Наддністрянщини, зокрема Борщівського (Устя) та Заліщицького (Зелений гай). У Заліщицькому районі поряд із геометричними широко побутує рослинний орнамент крупних форм. Це – звивисті гілки, що вкривають перед і спину сорочки. Вишивка Наддністрянщини вирізняється самобутністю й має певну спільність з народним одягом Покуття та Пруто-Дністровського рівнинного межиріччя, куди входять Новоселицький, Заставнівський, Кіцманський, Хотинський, Кельменецький та Сокірнянський райони, які дослідники зараховують до Буковинського Поділля.

В деяких інших селах цього району (Ошихліби, Южинець) були поширені довгі кептарі – «цурканки».

Сезонним і поширеним ремеслом як на Поділлі, так і у всій Україні є писанкарство. Писанка – це не просто гарно декороване яйце, а предмет культу, поклоніння, який має своє чітко визначене місце в міфологічно-ритуальній системі українського народу, предмет, який формував специфічну призму бачення довколишнього світу, його сприйняття і відношення до нього, формував ментальність української нації і саме тому став символом його невмирущої, прекрасної вічної душі.

Забутим з плином часу та спрощенням буденних справ з винайденням техніки є ковальське ремесло. Коваль – професія нині в селі рідкісна. Зруйнували сільське господарство так званими «реформами», зникли й кузні по селах, стали непотрібними кваліфіковані ковалі. Високого технічного і художнього рівня ковальське ремесло досягло в часи Київської Русі. Інтенсивний розвиток сільського ковальства спостерігається на Поділлі в середині XIX століття. Проте гальмувала цей розвиток віддаленість від великих промислових і торгівельних центрів. Тільки для незначної частини ковалів їхній промисел був основним доходом. Більшість же під час сезонних сільськогосподарських робіт ставала до плуга, брала в руки коси. Кузні, як правило, будували край села. До речі, є підстави вважати, що на Поділлі, де досить були розвинені дерево- і шкіро-обробні промисли, славились майстри, які виготовляли ковальські міхи.

Поширеною ковальська справа була в селах Яворівка, Лукашівка.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. була поширена традиція подільського народного домашнього іконостасу. Такі іконостаси писалися на полотні, а в довжину сягали до 5 метрів. Сюжети іконостасів були зумовлені святами і святими, які найбільше шанувалися в тій чи