Наукова культура у вітчизняній філософії другої половини ХХ століття

У підпункті 1.1.1. - "П.В. Копнін про логіко-методологічні засади наукового дослідження" - зазначається, що діяльність та ідеї вченого найактивніше сприяли методологічній переорієнтації категоріального апарату науки на початку 60-х років ХХ століття, формуванню своєрідного напрямку української філософії - гуманістичної гносеології. Остання виступила внутрішньо узгодженою теорією про культуру наукового мислення та проблеми людського існування. Він запропонував інший вимір раціональності - спрямований не лише на процеси відтворення логічних категорій мислення, але й до важливих смисложиттєвих шарів людського буття (віри, інтуіції, існування). Це також позитивно вплинуло на визначення раціональності науки як вихідного чинника методологічної еволюції наукової культури.

Вперше в повоєнній філософії П.В. Копнін виявив спрямування на розробку образу науки, реструктурованої проблемою логіки мислення, а разом з тим - на розбудову антропологічного сенсу ідеї раціонального - світоглядно-етичного підгрунтя науки - в цілому адекватної сучасним вимогам культури раціональності. Він звернув увагу на те, що наука - не механічне віддзеркалення світу в теоретичних конструкціях, а форма практичного, цілеспрямованого відношення людини до буття. Функціонування ідеї раціонального як цілісного моменту розвитку діалектики, логіки науки та наукового дослідження, обумовила реконструкцію питань гносеології, які стали світоглядною прерогативою нового типу раціональності гуманізованої науки.

У підпункті 1.1.2. - "Культурно-історичні форми наукової раціональності", здійснюється аналіз поняття раціональності науки. Наголошується, що в розробках філософів означеного періоду, позначилися нові виміри раціональності, як ціннісно-нормативного, духовного підґрунтя пізнавальної діяльності, мета якого полягає у відтворенні впорядкованого космосу людських взаємин, вчинків, дій. Дослідження даної категорії здійснювалась Г.А. Заїченко, П.Ф. Йолоном, С.Б. Кримським, Л.В. Озадовською, В.Б. Окороковим, Б.О. Парахонським, М.В. Поповичем, О.С. Токовенко та ін., що дозволило говорити про створення моделі раціональності як контексту наукової культури. Згідно роздумів вищеозначених мислителів раціональність науки виникає внаслідок введення людиною специфічними засобами розсудку деякого порядку в світ природи, не лише матеріального, але духовно-когнітивного, що забезпечує формування смислового універсуму культури.

У підпункті 1.1.3. - "Генезис історичних типів і форм раціональності в структурі наукової культури", відзначається, що дана проблема особливо змістовно висвітлена у працях С.Б. Кримського. Він запропонував своє бачення генезису ідеї раціональності як контексту наукової культури, що трансформується у процесі духовного розвитку людства, стаючи ідеєю цілісності пізнання як світовідношення. Форми раціональності, згідно його міркувань, утворюються як фіксовані і відкриті історичні образи філософського та наукового бачення світу на різних етапах еволюції культури мислення.

Розвиток наукової культури С.Б. Кримський визначає в наступних світоглядних формах раціональності: абсолютній, коли ідея раціонального виявляється єдиним і нерозподіленим принципом науки - світовий Логос співпадає з логічними та раціональними формами, які використовує суб'єкт пізнання (модель концепції розуму у філософії Платона, неоплатоніків та християнстві); лінійній, коли розум рухається по висхідній лінії. Минуле втаємничене, а майбутнє постає у формі світлого раціонального ідеалу (проект прогресу науково-теоретичних знань у філософських ідеалах доби Просвітництва); локальній, коли різні форми принципи діяльності розуму виявляються замкненими в просторово-часових координатах, та за їх межами може існувати інша форма наукового дискурсу; багатовимірній, коли розуміння й осмислення форм духовної діяльності людини, встановлює реальні взаємодії культурно-етнологічних форм, відтворює більш загальні константи розумової діяльності на основі наукового уявлення про історичний і аксіологічний розвиток людини.

Історія розвитку раціональності в контексті наукової культури, не повторення дескрипцій, а скоріше дилема в якій раціональні методи дослідження уточнюються надраціональними формами пізнання дійсності. Історична структура поняття раціональності - результат складного процесу культуротворення, що не тільки протистоїть стихійності природи, а ініціює інтелектуальні здібності людини.

Підрозділ 1.2. - "Інтелектуальний інструментарій наукової культури", який складається з трьох підпунктів, присвячено формуванню даного напрямку досліджень було тісно взаємопов'язане з ідеєю раціональності науки, полягало в спробі переосмислити інші виміри наукової культури за допомогою таких категорій як: "наукова творчість", "наукове знання", "мова науки", "наукова концепція", "наукова картина світу", "стиль наукового мислення", "самосвідомість науки" в працях Н.П. Депенчук, Г.М. Доброва, В.П. Іванова, П.В. Копніна, С.Б. Кримського, Л.В. Озадовської, М.В. Поповича, В.І. Шинкарука, О.І. Яценка та ін.

У підпункті 1.2.1. - "Світоглядні трансформації наукового знання", на прикладі досліджень П.Ф. Йолона, С.Б. Кримського, Б.О. Парахонського, категорія “наукове знання” була проаналізована в контексті ціннісно-когнітивного та морально-духовного розвитку людини. Завдяки дослідженням вітчизняних філософів було поновлено цілий комплекс проблем, пов'язаних з осмисленням вихідних духовно-віталістичних, предметно-чуттєвих, морально-ціннісних вимірів наукового знання як вияву культури, відкривши шлях до нових логіко-методичних доробків Л.Г. Дротянко, В.А. Звігляніча, В.П. Іванова, Ф.М. Канака, К.В. Пряженцевої. Це обумовлювалось рядом причин.

По-перше, трансформуванням даної категорії в контекст етичного визначення науки.

По-друге, еволюцією наукового знання в процесі духовного смислотворення культури.

По-третє, суцільною актуалізацією людиномірного фактору у категоріальній будові мислення.

У підпункті 1.2.2. -