Видатні науковці та їх внесок у розвиток психофізіології

 

1. Видатні науковці та їх внесок у розвиток психофізіології

2. Лауреати Нобелівської премії у галузі фізіології медицини (мозок, психологія, поведінка)

3. Вітчизняні науковці, які працювали в галузі психофізіології

Список використаної літератури

 

 

Термін «психофізіологія» був запропонований на початку XIX століття французьким філософом Н. Массіасом і спочатку використовувався для позначення широкого кола досліджень психіки, що спиралися на точні об'єктивні фізіологічні методи (визначення сенсорних порогів, часу реакції і т. д.).

Перша спроба виділити психофізіологію в самостійний розділ психології пов'язана з ім'ям німецького психолога В. Вундта, який ввів в психологію експериментальний метод. Вундт виділив в психології два напрями досліджень. Перший – фізіологічна психологія. Її об'єктом є прості психічні процеси, а методом – психофізіологічний експеримент. Другий напрям – «психологія народів». Це область вищих психічних функцій, що вивчаються методом аналізу культурно-історичних продуктів, – мови, міфів, мистецтва, звичаїв і ін. Термін «фізіологічна психологія» набув широкого поширення на Заході. П. Мілнер, один з найближчих співробітників канадського психолога Д. Хебба, відомий своїми роботами в області психофізіології потягу, опублікував підручник «Фізіологічна психологія» (1970). У нім він представив нові для того часу дані про принципи будови і функціональній організації мозку, про фізіологічні механізми мотивації і емоцій, включаючи досліди із самоподразнення мозку, результати досліджень пам'яті, рухової і сенсорної систем. У 1973 р. підручник був переведений і виданий російською мовою.

Здобув популярність і інший популярний підручник того часу – «Введення у фізіологічну психологію» Річарда Томпсона (1975), відомого своїми роботами в області вивчення як системних, так і нейронних механізмів пам'яті і навчання. У введенні до книги Р. Томпсон відзначав, що фундаментальні проблеми фізіологічної психології – по суті ті ж проблеми, які хвилюють і психологів. Але акцент у фізіологічній психології зміщений на біологічні системи і процеси, які лежать в основі поведінки і психічних явищ. У його книзі велика увага приділена розгляду біологічних основ різних видів поведінки, ролі генетичних та чинників середовища, короткочасної і довготривалої пам'яті, фізіології мови, мови.

У 70-і роки в США з'явився новий журнал «Психофізіологія» – видання американської спільноти психофізіологів, в якому публікуються роботи, зв'язані одночасно з психологією і фізіологією. З того часу термін «психофізіологія» вводиться у вживання і створюється практична база для виділення психофізіології в самостійну дисципліну.

Проте як новий напрям психофізіологія отримала офіційний статус лише в травні 1982 р., коли в Монреалі відбувся Перший Міжнародний конгрес психофізіологів. На ньому була створена Міжнародна психофізіологічна асоціація (International Organization of Psychophysiology – ЮР) і покладений початок міжнародним конгресам з психофізіології. Міжнародна психофізіологічна асоціація представлена в Організації Об'єднаних Націй. Одне із завдань асоціації – розвиток міжнародної співпраці. На першому конгресі був установлений новий журнал – «Міжнародний журнал психофізіології» («International Journal of Psychophysiology»). Одним з трьох головних редакторів журналу, що представляли країни Східної Европи, стала Н. П. Бехтерева – відомий нейрофізіолог з Санкт-Петербурга. Членом редколегії є Е. Н. Соколов. У першому номері журналу, що вийшов в серпні 1983 р., знайшла віддзеркалення дискусія про предмет психофізіології, що відбулася на Першому Міжнародному конгресі психофізіологів.

При обговоренні питання про те, що вважати за предмет психофізіології, були висловлені різні думки, зокрема думка про необхідність використовувати в психофізіологічному дослідженні на людині тільки неінвазивні методи (не проникаючі через поверхню шкіри), які припускають лише реєстрацію електроенцефалограми (ЕЕГ), електрокардіограми (ЕКГ), шкіряно-гальванічного рефлексу (КГР) і ін. Ця позиція не отримала підтримки. Основна дискусія розвернулася з приводу думки про те, чи вважати за предмет психофізіології вивчення нейронних механізмів психічних процесів і станів або ж обмежити завдання психофізіолога дослідженням фізіологічних механізмів психічних явищ на макрорівні за допомогою реєстрації об'єктивних показників, наприклад таких, як ЕЕГ, викликані потенціали, КГР і ін.

Прихильниками першої точки зору були X. Дельгадо та Е. Н. Соколов. Їх позиція ґрунтувалася на великому особистому теоретичному і експериментальному досвіді вивчення нейронної і сумарної електричної активності мозку у тварин і людини. X. Дельгадо широко відомий як творець унікального Центру нейробіології із маніпулювання поведінкою мавп. Ним розроблені методи телеметричної реєстрації поведінки і мозкової активності при електричній, хімічній, а пізніше і електромагнітній стимуляції мозку тварин на відстані. Прийом фізіологічних показників і дія на мозок здійснювалися за допомогою радіосигналів. Це дозволило проводити досліди на тваринах в умовах вільної поведінки в місці природного існування і соціальних взаємин, що склалися, між особинами зграї. Дослідження Соколова пов'язані з вивченням принципів кодування інформації в нейронних мережах. Ним виявлена принципова схожість процесів обробки інформації на об'єктах різного філогенетічського рівня (молюск, жаба, риба, кролик, мавпа, людина). Проте в ході дискусії більшість дослідників висловилися за вивчення психічних функцій за сумарними показниками активності мозку. У результаті зміст предмету психофізіології як самостійний науковий напрям офіційно був зафіксований як вивчення фізіологічних механізмів психічних процесів і станів. Проте, розвиток науки пішов не тільки шляхом макрореакцій. Найширшого поширення набули психофізіологічні дослідження із залученням методів реєстрації нейронної активності не тільки у тварин, але і у людини. Це підтвердило пророче бачення перспектив розвитку психофізіології X. Дельгадо та Е. Н. Соколова.

В історії вітчизняної психофізіології