Права на чужі речі, зобов’язальні стосунки

 

1. Майнові права на чужі речі

2. Суб’єкт зобов’язальних стосунків

Список використаної літератури

 

 

Поява майнового права бере свій початок у глибині сторіч, у натуральному господарстві. Однак свій розвиток воно одержало з розвитком торгівлі в Римі, різного роду зобов'язальних відносин на підставі проголошення права індивідуальної власності.

Давньоримські юристи не розрізняли майнових і зобов'язальних прав, а лише захист прав засобами майнових позовів – actiones in rem і особистих позовів – actiones in personam. Якщо суперечка виникала з приводу права на річ, для захисту цього права застосовувався майновий позов, якщо ж приводом для спору були правові дії іншої особи – особистий позов.

Римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на майнові і зобов'язальні зроблений не римськими юристами. Римські юристи широко користувалися категорією “річ”, ретельно регламентували правовий статус речей, їх види. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом майнового права і містило в собі певну вартість. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, які не мали матеріального субстрату. Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею Деякі види речей залишилися суто римськими, інші – надовго пережили римське право.

Загалом право власності в Римі не було єдиним речовим абсолютним правом. Крім права власності до речових і абсолютних прав відносять також права на чужі речі, оскільки це були права на речі, що належать якимсь особам, які не є власниками цих речей, відповідно особа, яка має право на чужу річ, не могла мати таких прав, як власник, який міг за римським правом робити зі своєю річчю усе, що йому завгодно, за винятком лише того, що прямо заборонено законом. Найважливішою категорією прав на чужу річ були, так звані сервітутні права, які полягали в праві однієї оособи користуватися (у визначеному відношенні) річчю, яка належить іншій особі. До прав на чужі речі відносилися також суперфіцій і емфітевсіс (права речового спадкового користування чужою землею і будівлею на чужій землі), і, нарешті, право застави.

У ряді випадків законодавством допускалося обмежене користування майном власника з боку інших осіб, що забезпечувало невласнику можливість користування чужою річчю в межах, встановлених законом (обмежені майнові права сервітутного типу). Обмежений характер таких майнових прав виражається в тому, що вони не охоплюють усіх прав володіння, користування і розпорядження річчю, а стосуються лише деяких з них, або мають обмежений зміст.

Сервітут походить від латинського слова servire – обслуговувати. Суть його як правового інструмента полягає в тому, що переваги або недоліки однієї земельної ділянки задовольняються за рахунок сусідньої не на договірній основі, а засобами майнового права. Тому землевласник, вигодами земельної ділянки якою користується власник сусіднього наділу, не може припинити це користування в однобічному порядку. Сервітут – це право однієї особи користуватися річчю або ж майном, яке належить на праві власності іншій особі в тому чи іншому відношенні або обсязі, визначеному сервітутом.

Суб'єктами обмежених майнових прав сервітутного типу можуть бути як юридичні особи, так і громадяни, при цьому деякі сервітутні права можуть належати лише громадянам. Суб'єктом сервітутного права може бути будь-яка особа, яка у певному відношенні користується чужою річчю (майном) на основі сервітуту. Суб'єктом сервітутного обтяження є власник речі або майна, на яке встановлений сервітут. Жодна інша особа не може бути обтяжена сервітутом.

Об'єктами сервітутних прав звичайно є не цілі майнові комплекси, а окремі індивідуально визначені нерухомі речі (житловий будинок, інше приміщення, земельна ділянка і т. д.). Сервітутні права громадян звичайно мають не комерційне, а споживче призначення, однак деякі з них мають досить широкий зміст. Такими є, наприклад, права землеволодіння, які включають можливість самостійно господарювати на землі.

Сервітути характеризуються специфічними рисами:

тривале і постійне користування чужим майном, одноразове або ж тимчасове користування не визнається сервітутом;

користування чужою річчю або майном не в повному обсязі, а лише в певному відношенні (право на прохід і проїзд), тобто сервітут надає обмежене право користування;

сервітутне право обмежує право власника на майно, на яке встановлений сервітут в обсязі, визначеному сервітутом;

сервітутне право сильніше від права власності (спершу користується суб'єкт сервітутного права, а потім власник обслуговуючий земельну ділянку), сервітут не замінює права власності;

сервітут надає особі право користування чужим майном безкоштовно.

Сервітути прийнято підрозділяти на земельні (право проходу, проїзду, провозу вантажів, прогону худоби і т. д. по чужій землі; право випасу худоби на чужих лугах, косовицю, право користування водою для поливу, поїння худоби й інших потреб; право прокладки й експлуатації ліній передач, зв'язку, трубопроводів, водоканалів, меліоративних споруд, доріг і т. д.) і особисті (право користування чужою річчю або майном в інтересах конкретної фізичної або юридичної особи (право на користування чужим майном без отримання доходів (узус), право користування чужим майном з одержанням доходів (узуфрукт).