Предмет:
Тип роботи:
Реферат
К-сть сторінок:
14
Мова:
Українська
Вступ
Відчуваючи неминучість війни, Хмельницький старався забезпечити себе союзами з сусідами. Насамперед примусив він до союзу Молдавського господаря Василя Лупула, з дочкою якого, мав одружитися його син Тиміш. Наприкінці 1651 р. уклав союз з Туреччиною, і султан дозволив Кримському ханові допомагати козакам. Султан Магомет IV назвав Богдана «славою князів християнського народу» і обіцяв свою опіку. (М. Грушевський вважав це васалітетом, але Д. Дорошенко – просто союзом). Це ще більше дратувало Польщу. Навесні 1651 року поляки напали на містечко Красне на Поділлі, і в бою з ними загинув один із найкращих українських полководців Данило Нечай. Але від Вінниці поляків відбив видатний козачий стратег – Іван Богун.
Рішальна битва відбулася 28-30 червня 1651 року коло містечка Берестечка, над р. Стир. Там у болотяній долині зустрілися два війська: Хмельницький – бл. 100. 000 козаків разом із повстанцями та 50. 000 татар, і поляків – 80. 000 та стільки ж озброєної челяді. На самому початку бою татари раптом почали тікати. Хмельницький і Виговський поїхали мобілізувати нові сили, залишивши командувачем І. Богуна, який відбиваючи наступ поляків, почав виводити козаків з бою. Але серед повстанців зчинилася паніка, вони кинулися тікати і понад 30. 000 їх втопилося в річці. Загинув і митрополит Коринтський Йоасаф, що привіз Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господнім.
Основна частина
У 1651 році Богдан Хмельницький вже отримав переконливу перемогу під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. У середині березня він приймає литовських послів від князя Радзивілла й після переговорів розраховує на те, що Литва не братиме участі в подальшій війні. У московському архіві міністерства юстиції збереглися свідчення посла Григорія Унковського, який повідомляв, що до 1651 року “Литва Польщі не допомагала, оскільки був у Литви з гетьманом і Військом Запорізьким договір, що Хмельницький із Військом Запорізьким і татарами на їхню землю війною не піде, а за це литовське військо ляхам не допомагатиме”. Наприкінці березня в польовий табір Хмельницького під Животовим прибувають посли й від турецького султана з пропозицією надіслати допомогу. Десятитисячне молдавське і таке саме за чисельністю військо мунтянського князя Матвія чекало лише наказу султана виступити в похід. Гетьман, подякувавши послам, відмовляє. Щодо цього існує чимало версій, проте, через століття, можна лише здогадуватися про справжню причину відмови козацького вождя. Хмельницький, який тривалий час перебував у турецькому полоні, добре знав підступництво і мінливу політику блискучої Порти. Він вибирає інших союзників – татар. Його вибір можна пояснити лише тим, що в усіх попередніх битвах союзниками козаків були татари, хоча в останні роки вони стали підводити його дедалі частіше й частіше. Так було й 1649 року, коли військо Конецпольського і Вишневецького доїдало в обложеному Збаражському замку останніх собак і кішок, а в битві під Зборовим сам король ледь не потрапив до полону. Ян Казимір поспішав із польським військом на допомогу обложеному Збаражу. Чимало очевидців стверджують, що Хмельницький зупинив козаків у самий розпал битви, оскільки не захотів брати в полон короля – свого сюзерена. Чому, незрозуміло. У “Літописі Самовидця” йдеться про те, що “Хмельницький не хотів, щоб християнський король потрапив у неволю до бусурманів... ” Цю ситуацію Ян Казимір негайно використовує. Він пише татарам примирливого листа й обіцяє грошей. Татари відразу укладають із поляками мир та йдуть у Крим, розорюючи та грабуючи все на своєму шляху.
В 1651 році Хмельницький знову вибирає татар, які через кілька днів приречуть козацьке військо на загибель. Та поки що нічого не передвіщає поразки. Козацьке військо почуває піднесення, адже кожний бореться і за волю, і за віру.
На початку 1651 року майже вся Україна звільнена від шляхти. Лише окремі армійські гарнізони обороняються в укріплених фортецях і замках. Коронний гетьман Калиновський із сильно пошарпаною армією змушений відступати болотами і лісами на Сокаль. Під містечком Стіна назустріч полякам виходять озброєні городяни і, як пише польський історик С. Освенцим, вони “стріляли в нас, дулі показували і, пробачте, задниці на нас вип’ячували”. Калиновський узяв Стіну, потім Ямпіль і пішов на з’єднання з армією короля. Радзивілл теж з’єднав свої полки з королівськими. Армія Речі Посполитої на той час розділялася на військо литовське (Великий литовський гетьман Радзивілл) і коронне (Великий коронний гетьман Калиновський). Великі гетьмани призначали польових, які й керували окремими арміями, полками та загонами. Крім регулярної армії, кожний крупний магнат мав і військо, часто кілька десятків тисяч чоловік, яких утримував на власні гроші. Король вважався головнокомандуючим.
Сам Папа Римський у квітні надіслав Яну Казиміру прапор і меч у золотих ножнах, благословив його на боротьбу за віру.
Війну 1648-1654 рр. у всіх підручниках називають “Визвольною”, і часто забувають, що це була ще й війна за віру. У статтях мирних договорів попередніх та наступних і Зборовського, і Білоцерківського завжди обмовлялися питання віросповідання.
Католицька церква повільно “наступала” на багатовікове православ’я України. Міняли віру не лише прості жителі, а й могутні князі. Останні з них – Острозькі та Вишневецькі – трималися аж до XVII століття. Костянтин Вишневецький та його племінник Єремія Вишневецький – нащадки староруських князів і запорізького