Нові напрямки, тенденції та особливості організації навчання образотворчого мистецтва (майстер-клас)

Поряд з цим, специфіка викладання образотворчого мистецтва в сучасних умовах потребує від учителя ще й широкого упровадження деяких нетрадиційних або маловикористовуваних методів, прийомів та засобів навчання, серед яких – особистісно зорієнтовані, колективні, ігрові, інтегративні, творчо-стимулюючі, емоційно-регулюючі, проблемно-моделюючі, перцептивно-аксіологічні (у вербальних та невербальних варіантах), електронно-інформативні, поліекранні тощо.

Найвагомішою (з-поміж вітчизняних) є сучасна педагогічна концепція про взаємодію та інтеграцію мистецтв у поліхудожньому розвитку школярів, що стала результатом наукової співпраці українських і російських вчених -Г. П. Шевченко та В. П. Юсова. Одним з найважливіших положень цієї концепції є визначення інтеграції (взаємного проникнення різних видів мистецтва на базі одного освітнього компонента) – найрезультативнішого механізму активізації дитячої творчості у школі. Вихідні положення даної концепції уможливлюють розробку та практичне впровадження широкого спектра творчо-активізуючих способів естетичного розвитку дітей різних вікових категорій, у тому числі, і молодших школярів.

Однією з популярних закордонних теорій є концепція відомого німецького педагога Рудольфа Штейнера (засновника так званої вальфдорської школи), за якою дитяча образотворчість має посідати одне з найголовніших місць у навчально-виховному процесі, і повинна спрямовуватись, передусім, на дитину та її інтереси, а «…живопис, рисунок, ліплення – органічно вплітатись в опанування всіма предметами».

Основне завдання кожного вчителя вальфдорської школи – «не зачіпаючи» власного «Я» учня, сприяти його розвитку таким чином, щоб його індивідуальність (дух) могла стати максимально досконалою та творчою. Неабияке значення має в цьому процесі натхнення й творча праця педагогів, бо «... імпульси, що ідуть від учителя, його активна участь у творчій діяльності дітей постійно підтримують у них незмінну глибоку зацікавленість у творчій роботі».

За твердженням добре знаного всіма психолога Л. С. Виготського, навчити творчості неможливо, але можна дати вміння, навички і знання, які допоможуть дитині у творчості.

Цілісний підхід до активізації творчої діяльності школярів на уроках образотворчого мистецтва (урахування вікової сензитивності та особливостей художньої діяльності; визначення необхідного обсягу знань, умінь та уявлень у відповідному курсі; організація певної емоційної налаштованості на творче самовиявлення), безперечно, може стати основою для продуктивної художньо-творчої діяльності, нерідко, – завдяки застосуванню різноманітних варіантів ігрових форм і методів.

Колективна творча праця, за умови її оптимальної організації, дає змогу будь-якій дитині максимально реалізувати свої творчі нахили та здібності. Оскільки кожен учень може водночас працювати і самостійно, і в колективі, він відчуватиме як свою індивідуальність, так і вплив групи. І чим більшу зацікавленість викличе в дитини участь у колективній творчості, тим більше перспектив відкривається на шляху до її гармонійного розвитку як у сфері мистецтва, так і в інших видах життєдіяльності.

Колективні форми образотворчості виконують роль сприятливих умов для здійснення вільного самовиявлення (різних за психологічними типами) особистостей (інтровертів, екстравертів тощо) та ще й у найкомфортнішому комунікативному режимі (модифікації так званого аристотелівського «катарсису»).

Комунікативна функція «мистецтва відома ще з античних часів, та особливо актуальною вона стає сьогодні, коли так званий «комплекс некомунікабельності» стосується дітей різного віку. Колективна творчість може непомітно, відновлюючи емоційну рівновагу в психіці дитини, «лікувати» (явище «арттерапії») таких школярів від замкненості, невпевненості й спонукати їх до самовдосконалення, бо «характер колективних завдань нібито заздалегідь визначає ієрархію ролей і деякою мірою диктує свій попит відносно конкретних якостей людей (ерудицію, кмітливість, терпіння, аналітичне мислення, ризик, уміння доводити) «.

Сучасні наукові підходи до моделювання та організації навчально-виховного процесу в загальноосвітній школі.

У сучасному діловому світі більше, ніж у будь-які інші історичні часи, єдиним постійним фактором є зміни (Р. Уоттерман).

У наш нестабільний час швидких змін актуальним стає звертання до синергетичного підходу, який з'явився в середині XX ст. На рубежі століть ідея розвитку, еволюції проникає не тільки в усі галузі природних явищ, але й розповсюджується на соціальну сферу. Цей факт знайшов своє втілення у формуванні нового наукового напрямку, який спрямований на вивчення механізмів самоорганізації складних систем в умовах нестабільності – синергетики. Вченими було визначено, що природні системи (до яких відноситься людина) здатні до самооновлення, пристосування до мінливих умов. У соціальних системах (до яких відноситься школа і навчальний процес) самооновлення відбувається важче. Одне із завдань синергетики – вивчення механізмів самоорганізації та саморозвитку в природі і перенесення їх на людське суспільство.

Засновниками цього філософського напрямку є І. Пригожий, Г. Хакен, С. П. Курдюмов та ін.

Синергетика походить від грецького «синергос» – сумісно діючий. Користуючись головними положеннями синергетичного підходу, можна визначити такі найсуттєвіші умови для здійснення процесу самоорганізації педагогічної системи:

1. Педагогічна система повинна бути відкритою для взаємодії та взаємообміну інформацією й «енергією» із оточуючим середовищем.

2. У ній має бути активна «енергетична» основа – ініціатива до самовдосконалення та самоорганізації педагогів і учнів.

3. Педагогічна система повинна мати вибір шляхів розвитку без здійснення на неї тиску ззовні.

4. Повинна мати «енергетичний» вихід, а саме, одержання емоційного задоволення від позитивних змін, результатів реалізованих ініціатив.

5. Має бути зорієнтована на цілі саморозвитку учнів, формування у них ціннісних орієнтирів.

6.