+3 8(066) 185-39-18
fЛитви магдебурзьке право було надано близько 60 містам, серед яких Львів, Луцьк, Житомир, Рівне, Київ, Тернопіль, Чернігів, Вінниця, Івано-Франківськ.
Слід мати на увазі, що магдебурзьке право мало чітко виражений класовий характер, який виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам панівного класу (шляхті, купецтву, верхівці ремісників), і, навпаки, в усуненні від участі в управлінні міськими справами нижчих верств городян. Незважаючи на формальну автономію українських міст, де діяло магдебурзьке право, фактично вони не були цілком самостійними і незалежними.
До джерел права в Україні треба віднести і канонічне (церковне) право. Правовими джерелами православної церкви на українських землях були кормчі книги – “Номоканон” і церковні устави князів Володимира і Ярослава.
Специфічне джерело права являли собою і гетьманські військові артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Вони фактично були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.
Велике значення на українських землях мало звичаєве козацьке право, що являло собою сукупність правових звичаїв, які встановлювались у сфері козацтва. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі (територія формально входила до складу Речі Посполитої, однак фактично була незалежною), закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування й укладення окремих договорів, види злочинів і покарань.
У польському і в литовському праві поняття власності з’явилося досить рано. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності. Шляхетська земельна власність усіх видів (родова, вислужена або куплена) вважалася недоторканною.
Право володіння землею ґрунтувалося на “пожалуванні” господаря, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння мало відповідати тому, що про нього записано у грамоті господаря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим.
Литовський статут 1529 р. зобов’язував кожного землевласника відбувати військову повинність відповідно до земського рішення.
Право вимагало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу. Однак передбачалася можливість неприбуття на службу у зв’язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею [3, с. 34].
Досить повну і детальну правову регламентацію дістали питання, пов’язані із спадкуванням. У результаті цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.
У польсько-литовському праві розрізнялося кілька видів спадкування: за законом, заповітом і на основі звичаю. Закон закріплював загальне положення, згідно
7
з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку право на спадщину для жінок обмежувалося лише рухомим майном. Розрізнялося спадкування батьківського і материнського майна. Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту.
В умовах феодального суспільства зобов’язальні відносини не дістали значного поширення, хоча в польському і литовському праві існували різні види договорів. Закон визначав форму і порядок укладення угод, установлював строки позовної давності, умови припинення зобов’язань.
Гарантія виконання зобов’язання забезпечувалася різними засобами. Договір скріпляли присягою або використовувалася застава. Як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, або посади [5, с. 14].
Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого були чинними на українських землях, приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські Віслицький та Петрковський статути Казимира ІІІ Великого 1347 р. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Визначне місце посідали вони і в Судебнику 1468 p. (виданому Андрієм Казимиром Ягайловичем), а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського (1529 р., 1566 р., 1588 р.).
Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі взагалі звільнялися від покарання.
Поняття злочину у цей період змінювалося. Починаючи з XIV ст. законодавство і судова практика намагалися відрізняти умисну вину від необережної.
Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об’єкта злочину на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалися образа або злочинне посягання на життя і здоров’я господаря – короля, великого князя. Особливу групу становили злочини державного характеру.
Найтяжчим покараннями була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, вбивство, розбій та ін. Право розрізняло просту смертну кару і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну. Тілесні покарання були болісними і калічницькими. Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання практикувалося також позбавлення волі, виставлення біля ганебного стовпа [6, с. 134–136].
У польсько-литовському праві склалася досить складна система покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків.
Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Часто право визначало вид покарання, а не його розмір.
За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася відповідно до старовинних звичаїв.
Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважалося убивство козаком товариша, заподіяння побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях, дезертирство, пияцтво під час військового походу.
Найсуворішим покаранням у козаків була смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер. Суворість покарань у запорізьких козаків пояснювалася трьома причинами: по-перше, в Січ приходили люди високої моралі; військо жило без жінок і не знало їх пом’якшуючого впливу; козаки майже постійно вели воєнні дії, і тому підтримання порядку у війську вимагало особливо суворих заходів.
Реформи 60-х рр. XVI ст. зумовили зростання політичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму “шляхетської