Особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія

 

 

Цей психотерапевтичний напрям за основними своїми характеристиками належить до динамічного напрямку. Проте, враховуючи, що він є одним з найбільш розроблених в Україні психотерапевтичних систем, тут необхідно простежити зв'язок між концепцією норми (особистості), концепцією патології (неврозу) і власне психотерапевтичною системою (її завданнями). Особистісно-орієнтована (реконструктивна) психотерапія заснована на психології відносин (концепція особистості) і патогенетичної концепції неврозів (біопсихосоціальна концепція невротичних розладів).

Психологічна концепція. У рамках цього підходу особистість розглядається як система відносин індивіда з навколишнім середовищем, як цілісна, організована система активних, виборчих, соціальних і свідомих зв'язків з реальною дійсністю. Центральне місце в цьому визначенні займає поняття «ставлення». Психологічна категорія відносин розуміється як внутрішнє суб'єктивне ставлення, що формується під впливом відносин реального світу на основі психічних властивостей людини як індивіда. Саме внутрішньо суб'єктивні відносини характеризують особистість конкретної людини, його неповторну індивідуальність. Відносини є ядром особистості, вони являють собою внутрішні умови, що опосередковують впливу ззовні.

Три групи відносин: ставлення до себе, ставлення до інших людей і ставлення до світу об'єктів і явищ. Кожне ставлення характеризується трьома компонентами: когнітивним, емоційним і поведінкових. Когнітивний компонент містить інформацію про об'єкт відносини, емоційний – ступінь привабливості, бажаність або непривабливості, небажаність цього об'єкту, емоційне ставлення до нього, поведінковий – містить способи поведінки і взаємодії з цим об'єктом. Відносини особистості, певним чином пов'язані між собою, утворюють систему відносин, яка іерархізована у кожної людини індивідуально, все відносини, що входять до складу системи, мають різну значущість для людини, що пов'язану з історією розвитку її особи. Система відносин задає певні способи поведінки, грає направляючу і динамізує роль у цілісному поводженні людини.

Патогенетична концепція розглядає невроз як психогенний розлад, що виникає в результаті порушення особливо значимих для особистості відносин і проявляється у специфічних клінічних феноменів при відсутністі психотичних явищ. Порушення відносин можна в загальному вигляді охарактеризувати як спотворення когнітивного компонента внаслідок його неусвідомленості або недостатньому ступені усвідомлення і надмірне переважання емоційного компонента, що призводить до неадекватності відносини, і воно вже не може забезпечувати адекватну регуляцію поведінки. Розуміння неврозу як психогенного захворювання, в етіопатогенезі якого простежується психологічно зрозуміла зв'язок між виникненням порушень, клінічної картиною і її динамікою, з одного боку, і особливостями системи відносин, особистісними особливостями, а також характером і динамікою психотравмуючої патогенної ситуації, з іншого, визначає орієнтацію психотерапевтичних впливів на корекцію особистості та реконструкцію її порушених відносин.

Поведінковий напрямок у психотерапії ґрунтується на психології біхевіоризму і використовує принципи навчання для зміни когнітивних, емоційних і поведінкових структур. Поведінкова психотерапія включає широке коло методів. Розвиток методичних підходів в рамках цього напрямку відображає еволюцію цілей поведінкової психотерапії від зовнішнього до внутрішнього навчання: від методів, спрямованих на зміну відкритих форм поведінки, безпосередньо спостережуваних поведінкових реакцій (засновані, переважно, на класичному обгрунтуванні) до методів, спрямованих на зміну більш глибоких, закритих психологічних утворень (заснованих на теоріях соціального навчання, моделювання і когнітивних підходах).

 

 

В аналітичній психотерапії Карла Юнга центральне місце посідають наступні ідеї:

- подолання будь-якої однобічності у розвитку особистості, особливо пов'язаної зі схильністю до обстоювання свідомих ідеалів і заперечення «темного боку» особистого й громадського життя;

- індивідуація як всебічного, повного розвитку особистості, що синтезує свідоме і несвідоме.

К. Юнг підкреслював емпіричний, досвідний характер психотерапії, яку розглядав як різновид освітнього процесу. Він говорив про «загальний невроз віку», а не про хворобу клієнта. Метою психотерапевтичної допомоги є навчити розумінню внутрішнього світу і самопізнанню через переживання всієї повноти свого буття, що в перспективі веде до поглиблення повноти гармонійного буття.

У цьому напрямку психотерапії відсутня будь-яка фіксація позиції психотерапевта. Він будує свої психотерапевтичні стосунки з клієнтом через використання перенесення і контрперенесення, прийняття клієнта у роботі з його внутрішнім світом. Важливим моментом є допомога клієнту у розмежуванні усвідомлюваних і неусвідомлюваних інстанцій та встановлення комунікацій між ними.

Індивідуальна психотерапія Альфреда Адлера (за О. Ф. Бондаренком) обстоює необхідність сприйняття світу з позиції «системи відліку» клієнта, при цьому не заперечується об'єктивне зумовлення поведінки, але воно вважається менш важливим, ніж цінності, цілі, уявлення, висновки, якими керується людина. Особистість виступає неподільною цілісністю, яка є інтегральною частиною соціуму. Звідси і значна увага до міжособистісних проблем, і твердження, що вся людська поведінка має цілеспрямований характер. Почуття неповноцінності, його компенсація й соціальне середовище – ось ті три змінні, результативна сила впливу яких сприяє формуванню в особистості прагнення до значущості й зверхності.

Адлерівська психотерапія виходить з переконання, що задоволеність життям багато в чому залежить від «соціального інтересу». Здорова особистість – це особистість, здатна до продуктивної активності, яка передбачає соціальні, особистісні почуття та когнітивні припущення.

В адлерівській психотерапевтичній моделі цілі психологічної допомоги – це зниження почуття неповноцінності, розвиток соціального інтересу, корекція цілей і мотивів з перспективою зміни стилю життя.

Психологи, які працюють в межах цього напрямку, прагнуть, перш за все, знайти одну з чотирьох типів помилок в «картині світу» клієнта: недовіра, себелюбство, нереалістичні амбіції й брак впевненості. Вихідна позиція психотерапевта – діагностика. Важливе значення для неї має інформація про «сімейне сузір'я» клієнта та його «ранні спогади». Стосунки з клієнтом будуються за принципом «контракту».

Техніка психотерапевтичної роботи даного напрямку включає такі процедури: встановлення правильних психотерапевтичних стосунків, аналіз і вироблення особистісної динаміки клієнта, заохочення саморозуміння і допомога в переорієнтації.

 

 

1. Буль П. И. Основы психотерапии. – М. : Медицина, 2008.

2. Виш И. М. Практическая психотерапия. – Воронеж, 2001.

3. Вольперт И. Е. Психотерапия. – М. : Медицина, 2007.

4. Зеневич Г. В., Либих С. С. Психотерапия. – М. : Медицина, 2002.

5. Карвасарский Б. Д. Медицинская психология. – М. : Медицина, 2009.

6. Карвасарский Б. Д. Психотерапия. – М. : Медицина, 2007.

7. Лакосина Н. Д., Ушаков Г. К. Медицинская психология. 2-е изд. – М. : Медицина, 2007.

8. Лебединский М. С. Очерки психотерапии. 2-е изд. – М. : Медицина, 2006.