Партії в політичній системі перехідного періоду: українська практика і світовий досвід

Симптоматичний успіх на цьому тлі також Партії зелених України. Він засвідчує, з одного боку, розчарування в спроможності нинішніх політичних партій змінити життя на краще, а з іншого, прагнення населення до змін. Як наслідок – виборці голосували за партію, яка нічим себе ще не проявила, а вийшла на політичну арену як антипод інших партій, протиставивши їм переконливу програму. Такий успіх «анонімності» пояснює й те, що всі свої мандати ПЗУ здобула за партійним списком і жодного в мажоритарному окрузі. 

Єдина правоцентристська партія, яка здобула на парламентських виборах друге місце за числом голосів, – Народний рух України. Він вийшов на вибори з програмою «Новий шлях України», в якій багатослів’я переважає над конкретними завданнями і конструктивними пропозиціями. У передвиборній кампанії керівництво цієї партії претендувало на роль єдиного суперника КПУ і лівих сил взагалі, що переоцінювало можливості НРУ. Сама виборча агітація нерідко грала не на користь цієї партії, бо зводилася до декларативних гасел на кшталт «Потрібні зміни». Оскільки основний електорат НРУ в Західному регіоні, в якому переважає зважена позиція, то там подібні гасла не могли мати успіху. 

Проаналізувавши причини успіху і невдач політичних партій на останніх парламентських виборах, дисертант порівнює посттоталітарний партійний розвиток України й Німеччини, що дозволяє виділити певні особливості. По-перше, формування партійної структури парламенту в ФРН полегшувалося тим, що в ній було заборонено діяльність тоталітаристської націонал-соціалістичної партії. В Україні заборона діяльності КПУ як провінційної організації КПРС становила лише короткий період, за який вона змогла реанімуватися, створивши ряд партій комуністичної і прокомуністичної орієнтації, три з яких (КПУ, ПСПУ, і СПУ в блоці з СелПУ) подолали 4-відсотковий бар’єр на парламентських виборах. По-друге, припинення діяльності націонал-соціалістичної партії відкрило широкі можливості для проведення відповідних реформ у всіх сферах суспільного життя, а в Україні такі реформи гальмуються. По-третє, німецький народ мав попередні, дототалітарні традиції політичного життя в плюралістичному суспільстві, а в Україні подібний досвід мали жителі лише західноукраїнських земель, які у міжвоєнний період перебували під Польщею і Чехо-Словаччиною. По-четверте, вибори за партійними списками в ФРН полегшувалися тим, що в ній проявилася тенденція скорочення числа політичних партій, внаслідок чого на політичній арені залишилися три основні суб’єкти (християнські демократи, соціал-демократи і ліберали). В Україні в передвиборний період число партій збільшувалося, що ускладнювало самі вибори, тому перехід до виборів за змішаною системою не привів до поліпшення політичної структуралізації парламенту. 

Зваживши те, що основний водорозділ між передвиборними партійними програмами зумовлює ставлення до реформ, дисертант робить висновок на основі відповідних конкретно соціологічних досліджень. Їх результати дозволяють стверджувати, що противники реформ орієнтуються на людей старшого і похилого віку, з нижчим освітнім рівнем. Їх електорат, в основному, в Південному і Східному регіонах. Отже, при вмілій організації виборів і належній просвітницькій роботі реформістськи орієнтовані партії мають добрі шанси, які на останніх парламентських виборах не були використані. 

У висновках узагальнено основні положення та сформульовано підсумки дослідження. 

При відмінностях і протилежностях тоталітарного і демократичного режимів політичні партії виступають як основні чинники організації влади. Однак, поспішне перенесення критеріїв і теоретичних установок, параметрів у дослідженні партій, які розробила західна політична наука, не завжди сприяє об’єктивному аналізу політичного розвитку суспільства перехідного періоду, в якому переплітаються рудименти тоталітаризму і новації демократії. 

Тоталітарна партія не знає конкуренції в боротьбі за владу, бо таку конкуренцію витіснила монополія. Як наслідок вибори органів державної влади перетворюються у звичайну формальність. З цим пов’язаний рудимент трактування виборів у посттоталітарному суспільстві як формальності, нерозуміння ваги свого голосу і відмова від участі у виборах. 

Монопартійна диктатура, яка панувала сімдесят років на основній частині українських земель, перервала процес партієтворення, що розпочався наприкінці ХІХ століття. Тодішній партійний рух втілював дві орієнтації, кожна з яких визнавала як пріоритет або національне, або соціальне визволення, що дозволяє певною мірою зрозуміти й нинішнє партієтворення в Україні. 

Генезу нинішньої багатопартійної системи в Україні доцільно починати з кінця 50-х років, коли виникла підпільна група, яка поставила перед собою мету створити Українську робітничо-селянську спілку для легальної боротьби за вихід УРСР зі складу СРСР. Ця нереалізована ідея відродилася наприкінці вісімдесятих років, коли новостворений Народний рух України в завуальованій формі виступив за перебудову СРСР на засадах конфедерації. 

Проте НРУ не спромігся створити на своїй основі потужної політичної партії, яка би протистояла КПУ. Його охопила партійна диференціація. Згодом сам НРУ перетворився з масової громадсько-політичної організації в одну політичну партію, але він не зміг конкурувати з відновленою КПУ, впливу якої сприяло посилене зубожіння великої частини населення. 

Напередодні виборів до Верховної Ради України в 1998 році в державі налічувалося 52 зареєстровані партії. Їхнє походження не однакове, що підтверджує генетична типологія, яка запропонована в дисертації. На результатах виборів віддзеркалювалися особливості перехідного характеру нашого суспільства, що дозволяє порівнювати розвиток партійної системи в