Педагогіка як наука та галузь практичної діяльності

 

1. Етапи становлення і розвитку педагогічної науки. Джерела розвитку педагогіки.

2. Об’єкт, предмет і основні категорії педагогіки.

3. Педагогічний процес та педагогічна система. Функції та завдання педагогіки.

4. Педагогіка як наука і як мистецтво.

 

 

Назву педагогіка отримала від грецьких слів «пайдос» – дитя та «его» – вести. У дослівному перекладі слово «педагогіка» означає «дітоведення». У Давній Греції педагогом називали раба, який супроводжував дитину господаря до школи, прислуговував їй на заняттях і поза ними. З розвитком суспільства роль педагога істотно змінилася, переосмислилося і саме поняття, воно почало використовуватися в ширшому сенсі для позначення мистецтва вести особистість по життю – навчати, виховувати, розвивати духовно та фізично. Надамо сучасне визначення педагогіці як науці: педагогіка – це наука про виховання, навчання та розвиток людини упродовж усього життя.

У своєму історичному розвитку педагогіка пройшла кілька етапів. Розглянемо їх.

I-й етап розвитку педагогіки – донауковий.

Елементи педагогіки з’явилися із зародженням виховання на ранньому етапі розвитку суспільства. До нас вони дійшли у вигляді прислів’їв, приказок, афоризмів, крилатих виразів. З появою писемності народні думки почали носити характер рад, правил і рекомендацій. Так зародилася народна педагогіка.

Узагальнимо особливості цього етапу.

Особливості педагогічної діяльності:

Виховання не виділяється в особливу область соціальної діяльності людини. Виховання, навчання, освіта відбуваються в рамках щоденної побутової діяльності та спілкування представників різних поколінь. Перші вчителі – батьки, провідна роль належить жінці-матері. Надалі громада доручала освітню справу так званим «пестунам» та «годувальникам».

Наступною історичною формою стало поєднання педагогічної та основної діяльності. Зокрема у різних народів це були жерці-освітяни, ремісники-педагоги, воїни-вчителі, мандрівники-філософи. У Давньоруській державі педагогів звали «майстрами», «книжниками», «статутодержателями».

Особливості теоретичного осмислення:

Відбувається накопичення емпіричного досвіду, його узагальнення.

Де відображено результати:

Емпіричний досвід знайшов своє відображення в прислів’ях, казках, легендах, міфах, піснях і т. і.

II етап розвитку педагогіки – формування теоретичних концепцій.

Спочатку педагогічні знання були елементом філософії. З накопиченням фактів були зроблені спроби узагальнення досвіду виховання, виділення теоретичних витоків і зроблені перші педагогічні узагальнення, що дали початок педагогіці як науці. Першими теоретиками були давньогрецькі мислителі Сократ (469-399 рр. до н. е.), Платон (427-347 рр. до н. е.), Аристотель (384-322 рр. до н. е.), в працях яких відбиті ідеї і положення, пов'язані з вихованням людини, формуванням її особистості. Сократом був розроблений і широко упроваджений в практику один з перших методичних прийомів навчання і виховання – метод питально-відповідного навчання («сократичний метод»). Суть сократичного методу полягає в послідовній постановці питань таким чином, щоб, надаючи відповіді на них, той, хто навчається, сам приходив до певних думок.

Ідеї Сократа в подальшому вдосконалив його учень, видатний філософ Платон. У трактаті «Про державу» Платон розробив систему освіти і виховання, яка повинна була служити зміцненню «ідеальної держави». Відповідно до концепції Платона всі люди ділилися на три групи. Завдання системи виховання і навчання полягало в тому, щоб забезпечити кожній групі якнайкраще виконання її функцій. Група землеробів повинна була отримувати виробничі навички. Воїни і правителі спочатку повинні пройти курс фізичного виховання – гімнастики, а потім вивчати такі предмети, як читання, рахунок. Це був підготовчий етап до заняття поезією і музикою. Вершиною освіти Платон вважав заняття діалектикою, вивчення якої повинно починатися після засвоєння гімнастики, музики і математики. Важливою заслугою вченого є відкриття біля Афін парипатетичної школи – Академії.

Педагогічні погляди Платона знайшли подальший розвиток в працях Аристотеля, який приділяв велику увагу вихованню етичних чеснот. Він вважав, що чеснота не дається людям від природи, хоча природа сприяє цьому. Головними є зусилля самої людини, її діяльність і спілкування. В цілому Аристотель розглядав виховання як єдність фізичного, етичного і розумового вдосконалення людини. Біля 18 років філософ відвідував Академію Платона. В подальшому він заснував свою школу – Лікей.

Своєрідним підсумком розвитку античної педагогічної думки став трактат «Про освіту оратора» римського філософа і педагога Квінтіліана. Праця Квінтіліана довгий час була основною книгою по педагогіці.

У період Середньовіччя церква монополізувала духовне життя суспільства, надавши вихованню релігійну спрямованість. Релігійний світогляд пронизував всі сфери особистого і суспільного життя. Виховання і освіта носили конфесійний характер. Ідея про всебічний розвиток особи, висунута в античний період, була забута. Відповідно до основної установки середньовічного світогляду про «порятунок» людської душі на перший план у вихованні вийшли ідеї релігійного аскетизму. Основною формою виховання стала церковна проповідь. Серед діячів церкви, що певною мірою впливали на формування педагогічної думки, були такі філософи, як Августин (354-430 р. р.), теолог Фома Аквінський (1225-1274 рр.) та інші. Непорушні принципи догматичного вчення, характерні для цього періоду, існували декілька століть.

Значний етап в розвитку педагогічної думки пов'язано з епохою Відродження (XIV-XVI ст). В цей час відбувається повернення педагогічної думки до спадщини античності, до відродження античної культури. Педагогіка епохи Відродження була націлена на відновлення класичної освіти, на нову оцінку людини, її можливостей та здібностей. Гуманісти епохи Відродження були