Політичний портрет Августина Волошина

Вже з 1904 року отець Волошин відстоює у пресі необхiдність застосування назви «українець» щодо мешканцiв Закарпаття. 1920 року професор Волошин реорганізував часопис «Наука» у тижневик «Свобода», що з липня 1938 р. став щоденною газетою «Нова Свобода». Максимiлiан Волошин мав i лiтературний хист. Написав побутові драми «Марійка Верховинка», «Без Бога ні до порога», історичну повість «Фабіола» – про переслідування перших християн. Оскільки за чеської доби виник великий попит на п'єси (для численних драмгуртків), Волошин переробив цю повість на п'єсу, написав драми «Князь Лаборець», «Син Срібної землі». Також переклав українською писання святого Августина, уклав малу Біблію для нижчих класів народної школи, посібник про греко-католицькі свята і молитовник для української еміграції у Празі.

У 1920-му створив і очолив крайове товариство «Просвіта». Він був також організатором і почесним головою «Учительської громади», яка заснувала власну газету «Учительський голос», а в 1937-1938 роках очолював цю спілку та педагогічне товариство Підкарпатської Русі. З його ініціативи налагоджено випуск педагогічної літератури, підручників, складалися навчальні програми і словники.

Довгі роки політикум Підкарпаття був розколотий на українців і русофілів. Тільки 8 жовтня 1938 року дві Руські народні ради було об'єднано. Тоді ж одностайно схвалено склад автономного уряду – Андрій Бродiй, Едмунд Бачинський, Іван П'єщак, Августин Волошин, Юліан Ревай, Степан Фенцик. Невдовзі першого прем'єра Бродія арештовано через державну зраду. І 26 жовтня, о 16. 40 Волошин по телефону склав українською мовою присягу голови Ради мiнiстрiв Пiдкарпатської Русi, яку в Празi прийняв прем'єр Чехо-Словацької республіки Ян Сирови.

Угорщина висунула до Чехо-Словаччини територіальні претензії на Підкарпаття, для з'ясування яких зібрався Віденський арбітраж. Він присудив передати Угорщині південно-західні райони краю. Тому Волошин i переніс свою столицю до Хуста.

На долю Волошина-прем'єра за наступні чотири з половиною місяці випали випробування, яких би вистачило на кілька урядів: територіальні втрати, перенесення столиці з Ужгорода до Хуста, розбудова економіки й державних інституцій, започаткування власної дипломатії, постійні напружені переговори із «заклятим другом» Карпатської України – гітлерівським Рейхом, оборона від угорських і польських терористів, розв'язання внутрішніх конфліктів між різними конфесіями і мовними орієнтаціями, постійне тертя з центральним урядом у Празі, стримування «домашніх» радикалів, а головне – забезпечення краян роботою і чіткою перспективою.

22 листопада Нацiональнi збори внесли до Конституції ЧСР поправку у формi Конституцiйного закону про автономiю Пiдкарпаття, для якого передбачено свiй уряд i Сойм (парламент). 25 листопада видано розпорядження уряду Карпатської України про «запровадження на її територiї державної української (малоруської) мови». 30 грудня Августин Волошин підписав урядове розпорядження про допровадження назви Карпатська Україна, а 1 сiчня 1939 р. розпустив старі чеські місцеві органи влади (сільські й міські муніципалітети). Згодом відбулися вибори Сойму Карпатської України, що стали об'єднавчим актом для всіх закарпатських українців.

Але міжнародна ситуація дедалі загострювалася. Було зрозуміло, що Чехо-Словаччина доживає останні дні і ось-ось буде остаточно розчленована Гітлером. У цих умовах командування парамілітарної організації «Карпатська Сiч» домовилося з Августином Волошиним про передачу їм зброї вiд жандармерiї. Той дав письмове розпорядження полковниковi Вацi (своєму родичевi) видати сiчовикам зброю. Але чехи не погодилися, і цiлу нiч з 13 на 14 березня у Хусті тривали бої мiж сiчовиками i чехо-словацьким гарнiзоном.

Тієї ж ночі почався угорський наступ на Карпатську Україну. Волошин запропонував чеському генераловi, комендантовi свалявського гарнiзону Сватеку очолити оборону Карпатської України. Той пересунув вiйська ближче до кордону, видав зброю сiчовикам, але невдовзi склав із себе повноваження, мотивуючи це наказом Праги на евакуацiю. Тоді Волошин проголосив по радiо незалежнiсть Карпатської України. Впродовж дня він вислав три телеграми до Нiмеччини з проханням про допомогу. Ввечерi пiдписав документ, яким «Карпатську Сiч» оголошено армiєю Карпатської України.

15 березня о 16. 20 Волошин вiдкрив Сойм Карпатської України. Прийнято Закон №1, яким проголошено незалежність Карпатської України. Її президентом обрали Августина Волошина. Законом №2 президент тимчасово отримав законодавчі повноваження від Сойму. Уряд звернувся до Угорщини з пропозицiєю «вiчної дружби» i «спiвробiтництва» за умови визнання незалежностi Карпатської України. Румунiї запропоновано ввести свої війська до Карпатської України. Та відповіді так і не надійшли. Ввечері на квартирi Августина Волошина вiдбулася нарада, де остаточно з'ясувалася неможливість оборонити проголошену державу. Тієї ж ночі Волошин мусив емігрувати. Через Румунію та Югославію він перебрався до Праги.

Невдовзі у Венеції відбулася його зустріч з керівником ОУН Андрієм Мельником. Вони підписали угоду, за якою визнавалася невідривність Карпатської України від інших українських земель.

У Празі Волошин читав в Українському Вільному університеті курси педагогічної методології, уклав п'ять підручників з різних галузей педагогіки. Нарада викладачів філософського факультету вітала Волошина і записала його до Колегії професорів. 14 жовтня Волошину одноголосно надано титул доктора права. У 1940-41 роках він був заступником декана філософського факультету, а у квітні 1945 р. став ректором.

Навесні 1945 року, коли радянські війська наближалися до Праги, друзі переконували Волошина виїхати на Захід. Той категорично відмовився. 15 травня 1945-го радянська контррозвідка арештувала Августина Волошина у Празі і вивезла його до Москви, до Лефортовської тюрми. 20 червня після восьми багатогодинних допитів йому сформулювали звинувачення «за 58-ю статтею». Здоров'я політика різко погіршилося, його перевезли до Бутирської тюрми, де була лікарня. Там 61-річний президент Карпатської України помер 19 липня о 15. 20, як записано, «від паралічу серця».

2001 року з Москви, з колишніх сховищ КДБ повернули до Ужгорода особисті речі Августина Волошина, зокрема, його окуляри та нотатник з адресами-телефонами численних знайомих. На жаль, місцезнаходження колективної могили, де ховали померлих в'язнів Бутирки у 1945 році, так і лишається невідомим.

Довгі роки ім'я Августина Волошина замовчувалося чи згадувалося винятково у негативному контексті. Перелом відбувся у 1989 році: після «круглого столу» істориків почалося більш об'єктивне висвітлення цієї постаті. Невдовзі першу дисертацію про Волошина і Карпатську Україну захистив Микола Вегеш, нинішній ректор Ужгородського університету. На будинку по вулиці, названій його іменем, в Ужгороді, де він жив, встановлено кам'яну, а на стіні юрфаку – металеву меморіальні дошки. Ім'я Августина Волошина отримав Закарпатський інститут Міжрегіональної академії управління персоналом. У 1995 і 2002 роках в Ужгороді вийшло два видання вибраних творів Волошина. Утім повного академічного зібрання його творів ще немає. Після появи у краєзнавчому музеї особистих речей Волошина там відкрито його меморіальну кімнату.

15 березня 2002 року Августинові Волошину присвоєно посмертно звання Героя України. 22 серпня того ж року в Ужгороді встановлено пам'ятник Волошину, який тримає Закон №1 Карпатської України.

 

1. Грушевський М. «Начерки історії українського народу». – К., 1999 р.

2. Дорошенко Д. І. «Нарис історії України». – Львів, 1991 р.

3. Кульчицький С. В., Курносов Ю. О., Коваль М. В. «Історія України». – К. : Освіта, 1995 р.