Поняття, види та загальна характеристика злочинів проти здоров’я особи

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 як вбивство через необережність. Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених у ст. 128 наслідків – тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Суб'єкт фізична, осудна особа, якій виповнилось 16 років.

Суб'єктивна сторона злочину є основним елементом, за яким він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за яке настає за статтями 121 і 122: вона характеризується необережністю у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості [14, c. 351].

Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок зло¬чинної самовпевненості має місце тоді, коли особа передбачала можливість настання зазначеної шкоди, але легковажно розраховувала на її відвернення. При цьому повинен мати місце розрахунок на конкретні обставини, які, на думку винного, перешкодять настанню злочинного наслідку. Цей розрахунок об’єктивно виявляється легковажним. Наприклад, В. викопав яму для колодязя біля свого будинку, яку тимчасово обгородив тонкою мотузкою на кілках. Неповнолітній К., який пробігав пізно ввечері біля будинку, порвав мотузку і впав у яму, одержавши середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Необережне тілесне ушкодження внаслідок злочинної самовпевненості слід відмежовувати від випадків заподіяння його з непрямим умислом, коли особа перед¬бачала можливість заподіяння шкоди здоров’ ю іншій людині, не бажала, але свідомо припускала настання такої шкоди. Про наявність непрямого умислу свідчить, зокрема, розрахунок особи на випадковість, «навмання».

Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної недбалості має місце тоді, коли особа не передбачала можливості настання зазначеної шкоди для здоров’я іншої особи, хоча повинна була і могла їх передбачити, діючи з більшою обачністю. Так, ВСУ знайшов наявність необережного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної недбалості в діях Т. Винний під час скирдування сіна самовільно сів за кермо трактора і під’їхав до копи¬ці сіна, щоб забрати її до скирди. Не помітивши жінок, які сиділи там, він наїхав на них, заподіявши одній жінці тілесні ушкодження середньої тяжкості. ВСУ зазначив, що, рухаючись трактором по полю і знаючи, що під копицями сіна проводять свій обідній відпочинок робітниці, Т. повинен був і міг передбачити можливість наїзду на людей.

Під час сварки, яка переросла в бійку, М. ударив У. в обличчя, від чого той упав і, ударившись головою об східець, одержав перелом кісток основи черепа, що відне¬сено судово-медичним експертом до тяжкого тілесного ушкодження. Виходячи з того, що умислом М. не охоплювалось заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, було визнано, що він вчинив необережне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, оскіль¬ки, б’ючи п’яного У. по обличчю, М. хоча й не передбачав, але повинен був і міг пе¬редбачити, що потерпілий може впасти і одержати травму внаслідок удару об сходи

Необережне заподіяння тілесних ушкоджень унаслідок злочинної недбалості слід відрізняти від «випадку» («казусу»), коли особа не тільки не передбачала мож¬ливість настання шкоди для здоров’я іншої людини, а й не могла її передбачити. «Ви¬падок» виключає вину в поведінці особи. 

Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що викликало смерть потерпі¬лого, щодо якої має місце необережна вина, кваліфікується як вбивство через необе¬режність [15, c. 144].

 

 

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що суди у переважній більшості випадків, кваліфікуючи злочини, правильно визначають ознаки необережності як форми вини. 

Наприклад, вироком Солом’янського районного суду м. Києва підсудну Ш. визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ст. 128 КК, а                    саме – заподіянні необережних тяжких тілесних ушкоджень за таких обставин: Ш. під час словесного конфлікту з потерпілою Д., тримаючи в руках тарілки, не передбачаючи можливості настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді спричинення тілесних ушкоджень, хоча повинна була і могла передбачити такі наслідки своїх дій, кинула в обличчя потерпілої тарілки, які влучивши в обличчя та руки, чим спричинила їй тяжкі тілесні ушкодження (№1-кп/760/58/14). 

Про необережну форму вини у виді злочинної самовпевненості свідчать обстановка, спосіб вчинення та знаряддя злочину, а також поранення потерпілої, які мають хаотичний характер. 

Водночас у судовій практиці мали місце проблемні випадки, пов’язані із правовою оцінкою смерті чи заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, одержаних при падінні від поштовху. 

Наприклад, органами досудового розслідування Л. обвинувачено в нанесенні умисного тілесного ушкодження середньої тяжкості (ч. 1 ст. 122 КК) виходячи з таких обставин: під час конфлікту з потерпілим обвинувачений Л. наніс йому один удар кулаком у голову, від чого потерпілий впав зі сходів та отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості. Розглядаючи кримінальне провадження стосовно Л., Дніпровський районний суд м. Києва не погодився із правовою оцінкою дій обвинуваченого в частині форми вини, оскільки, на думку суду, у матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які докази того, що характер тілесних ушкоджень внаслідок падіння потерпілого охоплювався передбаченнями обвинуваченого, а отже, не доведено, що обвинувачений умисно спричинив потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва дії Л. було кваліфіковано за ст. 128